З'явилися брати Разіни під посиленою охороною. Площа завмерла.
Степан ішов попереду... За ніч він зібрав рештки сил і тепер намагався йти прямо і гордо дивився вперед.
Більше в нього нічого не лишалось в останній, смертній боротьбі з ворогами — стійкість і повне презирство до наступної, останньої, муки і до смерті. Одне й друге він цілковито зневажав. Він був спокійний і хотів, щоб усі це бачили. Його глибоко й боляче турбувало — як він прийме смерть.
Сам, без допомоги катів, зійшов він на високий поміст лобного місця. Фролові допомогли піднятися.
Дяк почав голосно зачитувати присуд:
— "Лиходій і боговідступник і зрадець донський козак Стенька Разін!
Минулого 175-го літа забув ти страх божий і великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича хресне цілування і його государеву милість, його, великого государя, зрадив і зібрався, пішов з Дону для лиходійства на Волгу. І на Волзі многі капості учинив, і патріарші і монастирські насади, і інших многих промислових людей насади і струги на Волзі і під Астраханню погромив і многих людей перебив".
Слухав люд московський, затамувавши подих.
Слухав і не слухав Степан історію славних своїх походів. Він пам'ятав їх без присуду... Спокійне його обличчя і замислене. Він намагався з усіх сил стояти прямо.
— "Ти ж, лиходію, і в шахових володіннях многії лиходійства учинив. А на морі шахових торгових людей повбивав і майно пограбував, і городи шахові побрав і поруйнував, і тим у великого государя з шаховою величністю чвари учинив многі".
Степан подивився на царську вежу на Кремлівській стіні...
Звідти дивився на нього цар Олексій Михайлович.
— "А 177-го року після посилки з Астрахані боярина і воєводи князя Івана Семеновича Прозоровського стольник і воєвода князь Семен Аьвов і з ним великого госу-даря ратні люди на узмор'ї вас зустріли і оточили і хотіли перебити. І ти, лиходій Стенька з товаришами, бачачи над собою промисл великого государя ратних людей, прислав до нього, князя Семена, двох чоловік виборних козаків. І ті козаки били чолом великому государеві од усього війська, щоб великий государ зробив ласку, звелів ті ваші провини віддати. А ви за ті свої провини йому, великому государеві, обіцяли служити без усякої зради і між великим государем і шаховою величністю чвар і нападів лиходійських ніяких ніде не чинити і надалі для лиходійства на Волгу і на море не ходити. І ті козаки на тому на всьому за все військо хрест цілували. А до великого государя до Москви про те бити чолом великому государеві прислали козаків Ларка і Мишка з товаришами, звісно, обманом".
Ось коли на всю силоньку заговорила бумага! Ось як вона помщалась тепер.
— "А 178-го року ти ж, лиходій Стенька з товаришами, забувши страх божий, одступившись од святої соборної і апостольської церкви, будучи на Дону, і говорив про спасителя нашого Ісуса Христа всякі огудні слова, і на Дону церков божих ставити і ніяких співів співати не велів, і священиків з Дону збив, і велів вінчатися коло верби. Ти ж, лиходію, пішов на Волгу..."
Волга... Не відає вона, що її славний герой, котрого вона гойдала на хвилі своїй, слухає зараз у Москві останні в житті слова про себе.
— "Ти ж, лиходію Стенько, прийшовши під Царицин, говорив царицинським жителям лиходійські лестощі, нібито їх, царицинських жителів, ратні великого государя люди ідуть рубати. А ті ратні люди послані були в Царицин їм же на оборону. І царицинські жителі через твою спокусу до лиходіїв переметнулись і город тобі здали. І ти, лиходію, воєводу Тимофія Тургенева і тих царицинських жителів, котрі до твого лиходійства не пристали, перебив і посадив у воду".
Слухав народ московський. Мовчав.
— "Ти ж, лиходію, зійшовшись у Астрахані з такими ж лиходіями, боярина і воєводу князя Івана Семеновича Прозоровського узяв із соборної церкви з розкату кинув. І брата його князя Михайла, і дяків, і дворян, і дітей боярських, котрі до твого лиходійства не пристали, і купецьких усяких чинів астраханських жителів, і приїжджих торгових людей повбивав, а інших у воду повкидав по-мучительськи, і майно їхнє пограбував".
Степан дивився кудись далеко-далеко.
— "А вчинивши таке кровопролиття, з Астрахані прийшов до Царицина, а з Царицина до Саратова, і саратовські жителі тобі город здали по твоїй лиходійській присилці. А як ти, лиходію, прийшов на Саратов, і ти государеву грошову казну і хліб і золото, що були в Саратові, і двірцевого промислу, все пограбував і воєводу Кузьму Лутохіна і дітей боярських повбивав.
А від Самари ти, лиходію і боговідступнику, з товаришами під Синбірськ прийшов, з государевими ратними людьми бився і до города Синбірська підступав і многі капості учинив. І послав у різні городи й місця свою братію лиходіїв з лиходійськими принадними листами, і писав у лиходійських листах, нібито син великого государя нашого благовірний государ наш царевич і великий князь Олексій Олексійович живий і з тобою іде.
Та ти ж, лиходію і боговідступнику, навіяв усяким людям принаду, буцім з тобою Никон-монах, і тим принаджував усяких людей. А Никон-монах по указу великого государя по суду святійших вселенських патріархів і всього Освяченого престолу посланий на Білоозеро у Ферапонтів монастир, і нині в тому монастирі.
А нині по обов'язку до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича службою і старанням війська Донського отамана Корнія Яковлева і всього війська і самі ви з братом твоїм з Фролком спіймані і привезені до великого государя до Москви.
І за такі ваші лихі й мерзенні перед господом богом діла і до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича за зраду і до всієї Московської держави за розорення по указу великого государя бояри присудили скарати лютою смертю — четвертувати".
Все так само спокійно, гордо стояв Степан.
Кат узяв його за руку... Степан відштовхнув ката, повернувся до храму Василія Блаженного, перехрестився.
Потім уклонився на три сторони народові (минаючи Кремль з царем), тричі сказав голосно, як міг:
— Прости!
До нього знову підступили... Степан хотів лягти сам, але двоє з тих, що підступили, чомусь вирішили, що його треба звалити; Степан, озлившись, зібрав рештки сил і вчинив опір. Метушня була короткою, поквапною; мовчки сопіли. Степана кинули спиною на два бруси — так, що один брус опинився під головою, другий — під ногами.... У тиші тупо, коротко цюкнула сокира — відпала права рука по лікоть. Степан не застогнав, тільки здивовано покосився на відрубану руку. Кат знову змахнув сокирою; залізне лезо хижо зблиснуло на гарячому сонці білим вогнем; замашний, з хрустом, стук — одпала ліва нога по коліно. І знову ні стогону, ні зітхання голосного... Степан, смертно зціпивши зуби, дивився в небо. Він був блідий, на лобі дрібною росою виступив піт.