Черкаськ замкнувся.
Затанцювали на конях під стінами.
— В три господа бога мать! — лаявся Степан. Та зробити вже нічого не зробиш — надто малі сили, щоб спробувати взяти добре укріплений тепер городок приступом.
Тричі посилав Степан розмовляти з козаками в городку.
— Скажи, Ларко, ми нічого поганого не зробимо. Треба ж нам побачитися! Що вони, збожеволіли? Своїх не пускають...
Ларко під'їздив близько до стіни, перемовлявся. І привозив відповідь:
— Ні.
— Скажи,— розпалювався Степан,— якщо вони опиратимуться, ми весь городок зітремо на порох! Усіх у Дон посаджаю! А Корнія на гак ребром повішу. Живим закопаю! Хай вони там не слухають його, він перший зрадник козакам, він запродує їх боярам. Хіба вони вже зовсім подуріли, що не розуміють!
Ларко під'їздив знову до стіни і знову розмовляв з козаками, котрі були на стіні. І привозив відповідь:
— Ні. Ще обіцяють стрілянину почати. Узяв гору Корній.
— Скажи,— звелів востаннє Степан,— ми ще прийдемо. Ми прийдемо! Погано їм буде! Кров'ю плакатимуть за лукаві Корнієві слова. Скажи: вони всі вже там запродані з бебехами! І якщо хоч одна курва в штанях назве там себе козаком, то нехай у того очі на лоба повилазять. Хай над ними діти малі сміються.— Степан стомився.— І діти їхні запродані. Скажи: всі вони там, з Корнієм на чолі —прокляті нами. Якщо їх душити всіх прийдуть, ми не заступимося. Ми їм тепер не заступники.
їхали назад. Не тішив степ вільний, не тривожив серця рідний, знайомий з дитинства любий простір.
Ні, це, здається, кінець. Це смертельна туга, а не тривога.
12
Астрахань не присилала гінців. Сірко мовчав. Альош-ка Протокін загубився десь у степах Малого Ногая.
Степан кинувся у верхні станиці піднімати козаків, заметався, мов поранений вовк в облаві. Стрімкості знову набрали нелюдської, міняли запалених коней.
Станиця за станицею, хутір за хутором...
За звичаєм, Степан велів скликати козаків на майдан і сказав коротко:
— Отамани-молодці! Вольний Дон, де батьки наші кров проливали і в оцій самій землі лежать, його тепер
наша старшина з Корнієм Яковлєвим і Мишком Сама-реніним запродують: накликають сюди бояр. Так що позбавляють нас вольностей, які у нас за батьків і дідів наших були! Нам би тепер не стерпіти такої ганьби і всім стати заодно!.. Нам би тепер своєї козацької слави й хоробрості не втратити і допомогти нашим російським та іншим братам, яких б'ють на Волзі. А хто відступиться, нехай скаже тут прямо і нехай потім на себе нарікає!
Таких не було, котрі заявили б "прямо" про своє небажання підтримати разінців і допомогти "російським та іншим братам" на Волзі, але до ранку багатьох козаків не виявлялося в станиці. Степан звірів.
— Де інші?!—горлав він тим десятьом-п'ятнадця-тьом, котрі з'являлися вранці на майдан.— Де коні ваші?! Чому неоружні?!
Понуре мовчання було відповіддю.
Одводили очі вбік...
— Ну, козаки!.. Наплачетесь. Ох, наплачетесь! —
недобре проказував Разін.
...В іншому місці Степан відверто спокушав:
— Отамани-молодці! Охотники вольні!.. Хто хоче погуляти з нами по чистому полю, красно походити, солодко попити, на добрих конях поїздити,— ходімо зі мною! Сили зі мною — видимо-невидимо: вона на Волзі, там ждуть нас! Ну, молодці!.. Не забули ж ви, як вольні козаки живуть. Стрепеніться!
Уранці — те саме: десятеро-дванадцятеро молодих
козаків, двоє-троє дідів, котрі чули про отамана "багато доброго". І все. А ніколи не говорив отаман так багато, кучеряво — аж самого коробило. Та він більше не знав, як сколихнути мертву воду; гладінь її, непорушність її — жахала.
Туга оволоділа Степаном. Він не вмів її приховувати. Одного разу в них з Ларком вийшла така розмова.
Вони були самі в курені. Степан випив горілки, сплюнув, казав прямо й просто:
— Не п'ється, Ларко. Каламутно на душі. Кінець це.
— Який кінець) Ти що? —■ здивузався Ларко; може, прикинувся, що здивувався,— навіть і це огидно знати: всі брешуть тепер чи ні?
— Кінець... Смерть відчуваю.
— Кинь! Ходімо в Астрахань...Припинимо там усобицю їхню. Може, в Персію знову гайнемо...— Ларко наче говорив щиро.
— Ні, туди тепер шлях заказаний. Там одразу два псарі обложать-, цар із шахом. Вони тепер порозумілися.
— Ну, на Волгу ходімо! — Ні, Ларко ще відданий душею. Але це не радує, а тільки пригнічує: де ж інші, де вони з відданими душами?
— З ким? Скільки нас!..
— Скільки є... Мужиками обростемо: вошкаються ж вони там...
— Мужики — це камінь на шию. Коли-небудь, та потягне на дно. Вся надія на Дон була... Ось він — Дон! — Степан надовго замислився. Потім із силою пристукнув кулаком по стільниці.— Навіщо я Корнія живим лишив?! Де голова була?.. Хіба ж не знав я його? Знав — не стане він тут дармувати: всіх путами спутав, а кінці... Москва тримає. Не сьогодні-завтра сюди бояри з військом прийдуть.
Ларко випив. Помовчав і сказав:
— Не вийшло, видно, в Івана. Пропав десь.
— Про кого ти? — не зрозумів Степан.
— Ванько Томилін... Посилав я його в Черкаськ Корнія знищити. Пропав, видно, козак. Може, перекинувся...
— Коли ж?
— До того ще, як ми до Черкаська ходили. Ні слуху ні духу... У мене зіллячко було, мордвин один дав: з нігтика насипати в чарку... А може, мордвин обдурив.
— Пропав. Корнія хто обведе, той сам дня не проживе.
— Пропав...Може, не зумів. Але там... що там зуміти!
— Може, зрадив. За кого тепер можна ру-:и"ися? Треба було нам раніше думати, Ларко. Як же я? Де голова була?
— Ні. Я його знаю, Ванька...Щось, видно, не вийшло.
— Ну, пропав.
— Пропав. Жалко, козак добрий,— зітхнув Ларко.
Степан надовго замовк.
В одній станиці, у курені заможного козака, зайшла з хазяїном суперечка.
— Пропало твоє діло, Степане Тимофійовичу,— заявив хазяїн напрямки/— Не підуть більше за тобою.
— Чому? — спитав Степан.
— Пропало... Не підуть більше.
— Звідки ти взяв?! — хотів серйозно збагнути Степан.— Як це: я вам кажу — не пропало, а ви — пропало. Я краще знаю чи ви?
— Бачимо... не сліпі. За тобою хто йшов? Голота наша та москалі, котрих голод сюди зігнав. Повів ти їх, слава богу, розсіяв по містах, занапастив декотрих — тепер усе, не ображайся. Не підуть більше за тобою. І не мани, і не обіцяй гори золоті... Смішно навіть слухати. Не клич нікого і сам угамуйся. Годі.