Степан знову схвильовано підвівся. І встояв.
— Глибоко буде. Корнія з Мишком треба вбити. Це мій промах: я їх жити залишив. Завтра... Де ми?
— У Качалинському.
— Завтра в Кагальник поїдемо. Ось вам і кінець! — вигукнув Степан, невідомо до кого звертаючись.— Початок тільки, а ви — кінець.
У душу Степанові вливалася сила, а разом із силою — віра. Якщо він піднявся, то який же це кінець. Запаморочення у голові й слабість — пройдуть, жива радість загула в крові, він уже почав усього себе добре чути і відчувати.
— Зміцній спершу. Не поспішай,— порадив Любим.
— Зміцнію.
— Звичайно, коли ти з'явишся тепер на Волзі...
— Треба з козаками з'явитися.
— Козаки-бо...
Убігла Олена:
— Рідний ти мій!.. Степаночку!..— Повисла на шиї в чоловіка.— Та царице ти небесна, матінко-о!..
— Ну, ну, тільки не голосити,— попередив Степан.
Дід Любим підвівся, сказав сам собі:
— Піду прийму сивухи. Во здравіє. Може, принести кварту?
— Не треба,— відмовився Степан.
Любим вийшов. Пішов шукати Матвія, щоб з ним випити. Знав, що Матвій пити не буде — не п'є, а про Ісуса докаже. За час довгої хвороби отамана, доглядаючи його, старий козак здружився з розумним Матвієм, полюбив його оповіді.
Про все встигли побалакати Степан із жінкою. Залишалося головне: що робити далі? Олена знала, що робити,— їй підказав Корній Яковлев. Вона таємно зустрічалася з ним.
— Степаночку, рідненький, згодься. Чому ти його ворогом називаєш? Він он як за тобою печалиться...
— Дурка! — Степан устав з ліжка, заходив по куреню. Олена лишилася сидіти.— Ох, дурка!.. Приголубили її. Він — лис, я його знаю. Що він каже?
— Поїдемо, каже, з ним разом, він повиниться цареві — цар помилує. Було так — винилися...
— Навіщо ж він з війною на Кагальний приходив?
— Вони тебе знову збивати почнуть, баламути... Він хотів їх похапати, твоїх...
— Тьху!..— Степан довго ходив туди-сюди, незвичайно роздратований.— І ти мені кажеш отаке!
— Хто ж тобі скаже? баламути твої? Вони ждуть не діждуться, коли ти на ноги станеш. їм знову не терпиться, руки сверблять — скоріше воювати треба, щоб їх чорти побрали. Згодься, Степаночку!.. Поїдь до царя, схили голову, годі вже тобі. Слава богу, живий зостався. Молебень цариці небесній одслужимо та й житимемо, як усі добрі люди. Чого тобі ще треба. Усієї голоти не пригрієш — її на Русі багато.
— Сам він до царя їздив? Після Мишка...
— Іван Аверкієв з козаками. Дванадцятеро всіх. А цар, кажуть, заслав їх у Холмогори — не вірить. Одного разу, мовляв, присилали, а толку...
— Собака,— сердито сказав Степан, думаючи про своє.— Збаламутив Дон. Я його живим спалю!.. І всю старшину, всіх домовитих!.. Не кажи мені більше таких слів, не зли — я ще слабий. До Корпія я прийду в гості. Я до них прийду! Нехай загодя до Москви тікають.
Олена заплакала:
— Не обдурює він тебе, Степаночку!.. Повір ти. Не з однією мною говорив, з Мотрею теж, із Фролом...
— Він знає, з ким говорити.
— Він казав: Єрмака милував цар, тебе теж помилує. Розкажеш йому на Москві, які кривди тебе на гріх такий штовхнули... Він сам із тобою поїде. Не ворог він тобі, не чужий...
— Годі. Витри сльози. Афонько як?
— Нічого. З бабусею Мотрею там... Вона занедужала. Повинися, Степаночку, рідний мій...
— Тут коні є? —спитав Степан.
— Є.
— Поклич діда з Матвієм. Сама теж збирайся.
— Кволий ти ще. Куди?
— Іди поклич. Не сердься на мене, але... з такими розмовами більше не лізь.
— Господи, господи!..— гірко вигукнула Олена.— Не бачити мені, видно, щастя, на роду, видно, проклята...— Вона заплакала.
— Чого ж ти голосиш, Олено! Радіти треба — піднявся, а ти голосиш.
— Я раділа б, якби ти вгамувався тепер. А то наперед серце завмирає. Угамуйся, Степане... Корній не ворог тобі.
— Угамуюсь. Як жодного боярина на Русі не стане, тоді вгамуюсь. Потерпи трохи. Іди поклич діда. Та не реви.
Прийшли дід з Матвієм. У діда почервонів ніс.
— Степане, ти послухай-но про Ісуса...— почав був Любим, та Степан не дав йому.
— Завтра в Кагальник поїдемо,— сказав він.— Збирайтеся.
Але в Кагальник вони приїхали тільки через тиждень: п'ять днів ще Степан відлежувався.
10
У Кагальник прибули, коли вже день згасав. Козаки — триста найвідчайдушніших — зустріли отамана з радістю великою, неудаваною.
— Батьку! З одужанням тебе!..— горлали.
— Піднявся! Ми Зосимові молилися тут...
— Здоровий був, батечку!
Висипали із землянок, обступили отамана, здоровкалися. Степан теж усміхався, оглядав усіх... Схоже, можна починати все спочатку. Ніякого тут лиха нема, воно тут не ночувало.
"Матвію, Матвію... не знаєш ти козаків,— думав він.— Мужик, він, може, й озлився, і махає голоблею там, на Волзі, але де ти таких соколів самовідданих знайдеш, таких ловкачів вертких, де ще є такі голівоньки буйні?.."
Степан подавав усім руку, а кого й обіймав.
— Здорові були, братці! Як ви тут?
— Заждалися тебе!
— Ну, добре. Радий і я вас усіх бачити... Слава богу! Все добре буде.
Вийшли назустріч отаманові Ларко, сотники, брат ,Фрол...
— Чув? Корній з Мишком війною на нас приходили! — ще здалеку весело сповістив Ларко.
— Чого ж ти радієш?—спитав Степан, віддаючи коня в чиїсь руки.— Горювати треба... Чи — як? — Поздоровкався з осавулом, із сотниками, з братом.
— Клали ми на них — горювати,— озвався Ларко.
Степан стомився за дорогу. Зайшли в землянку. Мот-
ря, слаба й щаслива, трохи підвелася на лежанці.
— Прилетів, соколе... Долетіли мої молитви.
Степан невміло приголубив стареньку.
— Чого це ти? Залягла?
— Оце — залягла, дурепа стара...
Афонько давно вже чекав, коли його помітить вітчим.
— Афонько!.. Ух, який великий став! Здоров! — Підняв хлопчика, потискав.— Ось тільки гостинців, брате, у мене цього разу немає — не осуди. Самого, бач, пригостили... насилу прочумався.
Не терпілося Степанові почати розмову ділову — головну.
— Ларко, розказуй: як справи? Як Корнія прийняли?
— Нічого... Добре. Більше зарікся, видать,— немає.
— Багато з ним приходило?
— Чотири сотні. До царя вони послали Івана Авер-кієва...
— Ось тут йому й кінець, старому. Я його милував здуру... А він додумався — бояр на Дон кликати. Що
тут без мене робили?
— В Астрахань послали, до Сірка писали, до ногаїв...