Але він не лякається моїх погроз, він знає свою справу, своє писарське ремесло, він далі вистрілює в мене страшними словами, що їх могла укласти тільки така холодна писарська душа, як його власна, Виговського, я рву в нього з рук листа, вдивляюся в писарські закарлюки, слова наливаються кров’ю, чорніють, звуглюються, а з ними звуглюється моя душа.
Тиміш сам не приїхав. Прислав гінця з листом. Золото привезе згодом. Не те, що я шукав. Інше, з неторканих запасів. Того не знайшов. Нічого не знайшов, бо зегармістр, цей приблуда, цей покидьок, цей сухоногий базіка, вкрав, проциндрив, прогуляв з молодою гетьманшею і пані Раїною, припечений залізом, в усьому зізнався, вони обидві так само не запиралися під залізом (Хто — обидві? Хто — вони?), тож і були належно скарані за гетьманським велінням і повішені на воротях гетьманського двору чигиринського так, як вшетечнили, голі й зв’язані докупи, а з ними пані Раїна й їхні прислужниці.
Гетьманське веління… Яке веління і кому? Допитувати гетьманшу? Катувати? Пекти залізом? Не вірити їй? Тоді кому ж вірити? Де межа закону і хто тримає його в руках? Повинна бути межа, де закон зупиняється і не може йти далі. Інакше катуватимемо один одного й різатимемо, як дикуни. Здичавіємо всі до одного.
— Що тут написано, писарю? Се правда? — поспитав я пошепки Виговського.
— Правда, Богдане, — так само пошепки відповів він. — Твій син хотів помститися за батька.
— Помститися за батька? А чи спитав мене? Се жарт немилий і похмурий, пане Йване. Поглянь на це письмо. Чиєю рукою воно списане?
— Мого писаря Пясецького. Я послав його з гетьманичем.
— Знав би я — відрубав би руки твоєму писареві. І всім писарям на світі! Боже, невже се правда? Читай ще!
Він читав голосом сірим і безвиразним, як його очі, і я не міг далі слухати, обхопив голову руками, впав на попону, закричав, заплакав, провалився в нестям. Боже праведний!
Ніч і день змішалися, земля й небо поєдналися й знищилися, я полетів туди, де була смерть і не було вже нічого, бо я хотів, аби нічого не було, кинув усе, забув про все, про своє призначення й судьбу, пам’ятав тільки свою пристрасть, свій безум, своє шаленство і біль нелюдський свій пам’ятав. Туди! Врятувати! Воскресити! Повернути до життя! Чи далеко відбіг, чи справді линув туди, а чи тільки здавалося мені, що й не сам, а з цілими полками і з ордами кваплюся, як на пожарище, шукаю надію на воскресіння вже не в самому собі, а в цих незліченних тисячних юрмовищах людських, над якими я гетьман. Безкінечні валки, татарські коні бахматі, похмуре пересування тисяч брудних людей, нічні вогні, п’яні пісні і жадоба крові — все набуло незбагненного, безвихідного трагізму, стало далеким і чужим, ніби душа збагнула істинну подобу світу до найдальших глибин, перенесена в понуру стихію смерті й невтішної скорботи.
— Горілки! — гукнув я Демкові, і той приніс і мовчки налив. Стояв біля мене, мовби хотів одігнати від мене примари смерті й нищення.
Дерево від удару блискавиці спалахує, звуглюється, а тоді зеленіє від прикорня ще буйніше. Мене обпалило, я вмер і знищився, а тоді воскреснув, але не зазеленів, а звуглився ще більше од безкінечної розпуки. Навіщо жити, коли немає для тебе рідної душі на всім Божім світі? І між ким жити й для кого?
Сльози були в мені, пекли, заливали мене вогненними ріками. О, якби ж вони вилилися з мене, то спалили б увесь світ! Душа краялася од горя, рвалася на шмаття. Та невже, невже ж! Чи я п’яний, чи безпам’ятний, чи… І всі можуть співчувати, втішати, промовляти слова пусті й нікчемні. Виговський, Демко, отець Федір. "Во блаженном успении и живот и покой…" Во блаженном… Блаженні, блаженні… Хто й де? Я провалююсь, лечу в позасвіття, і нема рятунку, нема надії, де ті путі премудрості й великої тайни, де ті дорогоцінні східці, по яких би я видобувся до чистої свідомості, струснув з себе тягар страшного сп’яніння, божевілля, горя й розпуки? О нікчемний світ! Рветься душа, крається, і мовчить, мовчить кровожерний світ!
Моя мила Мотронко, бодай же була ти
Не родилась ніколи, як мала вмирати…
Погас її сміх, згас погляд, тінню стала, а для мене, як давніше, вродлива, найніжніша, найкоханіша, моя найперша, моя темна, моя жінка. У любові немає смерті.
Чиниш зло ти, неправедна смерте, порою,
Бо належало плакати їй наді мною…131
Вона може перевтілитися, змінити свій лик, але живе далі.
А тепер її немає, і зловісно й жахливо повсюди, і я весь у чорному, і свічка в руці моїй переламана надвоє… Чи ж пішов я за її гробом? Не скажуть, де й похована. Ось де кінчається влада й починається безмежність відчаю.
Пресвятая Діво непорочная, покровителько всіх самотніх і упосліджених, милосердна і всепрощаюча! Поверни мені Мотрону, воскреси й помилуй, помилуй і воскреси! Змилуйся, навчи мене пізнати любов до життя, поможи вернутися до живих, бо мертві мене відштовхнуть і відторгнуть. Пошли мені страждання велике, як світ, і прозріння того, що я втратив і зрадив.
Я пив і плакав, тоді підбирав пісні для струн і приструнків, а лунала мені тільки тиша.
Досі посилав людей на смерть і не думав про це. Втрати, милосердя — не відав таких почуттів. Ніжність? Це було смішно для гетьманської суворої душі.
Тепер власне горе вдарило й приголомшило, і відкрилося те, що було навіки закрите для невразливого мого серця, отупілого й зачерствілого од видовищ смертей, руйнувань і нищень.
Полководці, володарі, пам’ятайте про втрати! Людське життя — найвища цінність на світі! Не забувайте про ніжність серед гарматних громів, думайте про милосердя, заносячи руку для покари!
Я не міг воскресити Мотронку, але міг усправедливити її навіть у зраді, хоч і не вірив у те. Жінка не може бути винною. Винні тільки чоловіки. Ми лишаємо жінок у самотині й занедбаності і вимагаємо, щоб вони платили тільки вірністю. Чому? За яким правом? І чи не буває в них тяжких годин, коли хочеться помститися нам будь — якою ціною, може й найвищою? А чим може помститися жінка, окрім тіла свого — найбільшої своєї цінності? І не треба дивуватися, коли надають вони при цьому перевагу чоловікам незначним і навіть простакуватим, бо й цим мстяться по — своєму світові, який зводить жінок до найнижчого рівня.