І дивився на мене лагідними очима безумного ангела, аж мені ставало страшно. Я мурмотів щось нерозбірливе і не вельми ґречно повертався спиною до зегармістра, та це його не ображало й не бентежило.
— Ну, так, — мовив він навздогін, — десь воно все так якось. Зрештою…
Від цього чоловіка віяло якимсь мовби неземним холодом. Він міг жахати так само, як байдужі зорі в нічному небі. Чужий усім і всьому, не знати де народжений, вічний вигнанець, вічний туляч. Навіть коли б зберіг мову рідну, то не стала б вона йому домом рідним, а тільки непевним прихистком, тож і мову він свою втратив найперше, перейшовши на нерозбірливу латину.
Може, цей зегармістр один з підступів Адама Киселя?
Я майже втікав з Суботова.
В Чигирин в’їздив увечері, щоб не робити великого гуку, та однаково стрічали мене старе й мале, дітлашня бігла поперед гетьманського походу з пустощами й сміхом, козацтво кричало вівати, бабусі; закутані в товсті хустки, вклонялися й хрестили мене, Мотронку, Тимка, а вже перед самим моїм двором одна старенька простягнула мені червонобоке гранчасте яблуко, і я передав його Мотроні, мов той старогрецький пастух своїй богині краси. Мотрона засміялася, тримаючи яблуко перед обличчям, в’їхала в двір, її кінь спіткнувся, і яблуко випало їй з рук. Так і запам’яталося назавжди й залишилося в згадці: Чигирин, мовби зітканий з сизого диму й снігів, покошлані дими, і сніги до самих стріх, і тепле світло з маленьких віконечок, і червонобоке яблуко в снігу перед ґанком, що випало з рук Мотрончиних.
Може, то був злий знак? Та я не вчитувався в знаки.
Ждав, що привезе мені посол московський, дворянин царський Унковський Григорій, якого від Переяслава проводжав аж під Чигирин Филон Джелалій з козаками.
За версту від Чигирина в чистім полі зустріли Унковського Тиміш з Чарнотою, з Виговським і Тетерею, що був мовби другим писарем у пана Йвана, осавулом Демком, війтом Павловичем, сотниками і отаманами, заквартирували посла з його людьми в домі чигиринського отамана Лавріна Капусти, привезено одразу туди м’яса різного, хліба й сиру, вина всякого — мальвазії, угорського, двійного і простого пива, меду, а що б знадобилося кому з пиття чи пряного зілля, то я сказав посилати на мій двір і там все видавати.
Другого дня Виговський з Тетерею, з осавулом Демком, з війтом і отаманом привезли послу мої запросини, послав я під нього і своїх коней найліпших. Піддячий Козлов, який прибув у посольстві, напереді віз царську грамоту, за ним їхав Унковський, а Виговський з старшинами супроводжували їх для більшої шаноби пішо аж до ґанку мого дому. Там Виговський просив послів увійти до світлиці, де біля дверей зустрів уже їх я сам з обома синами, генеральними старшинами й полковниками.
Унковський був чоловік у силі віку мовби й мойого, лице мав одкрите, очі розумні й уважні, в дебелій шубі, покритій парчею в зелених травах, та ще у височенній шапці соболиній видавався вищим за всіх нас, але не пригнічував собою, а вівся лагідно й тихо. Сподобався вельми мені сей чоловік, і, мабуть, я так само йому сподобався, бо ще не раз і не двічі правитиме він до мене посольство, беручи з собою й сина свого, чимось ніби схожого на Тимоша, так дивно поєднуються люди на сім світі.
Виступивши на середину світлиці, Унковський передав мені царську грамоту з червоною печаттю. По ліву руку від мене стояли сини Тиміш і Юрко, Чарнота й Виговський, старшини й полковники. Я прийняв грамоту, до печаті приложився й поцілував, тоді дав поцілувати Чарноті.
Після того посол сказав мені і війську царське милостиве слово, себто спитав про здоров’я моє, полковників і всього Війська Запорозького православної християнської віри. За те царське милостиве слово всі ми кланялися, і я так само спитав од себе, від старшини й од усього війська про здоров’я царське. По тім посол подав царські дарунки: мені три сороки соболів, один сорок за сто рублів і два по п’ятдесят, гетьманші дві пари кращих соболів по тридцять рублів, синам і ближнім людям, старшинам і полковникам по парі соболів ціною по десять рублів — усього тридцять пар.
Порадівши царській ласці, я мовив, що тепер буду веселитися й частувати послів. Унковський сказав коротку промову, посилаючись на царську грамоту. Я розпечатав її і став читати, як стояв, але не вголос, а потиху про себе. Цар вимовлявся у військовій помочі Війську Запорозькому, посилаючись на те, що має вічне докончаннє з Польщею, себто вічний мир, але сподівався, що його з часом оберуть польським королем, і тоді обіцяв всіляке покровительство. Не царські то були слова, а боярські. Бідний, бідний царишко, як скаже про нього вогнепальний протопоп згодом, та й я сказав би те саме, однак мав погамувати своє козацьке серце, зціпити зуби й набратися терплячості, бо для діл великих і вічних її треба найбільше.
Прочитавши грамоту царську, я поцілував печать і передав Виговському, той теж поцілував і дав поцілувати Тимошу, після чого сховав у своїх писарських шкатулах.
Я подякував за царську ласку і запросив послів до обіду. Всадовив Унковського й Козлова на лавці біля себе, старшини розташувалися навпроти, я випив першу чарку за здоров’я царя і його родини і велів стріляти з гармат на государеве здоров’я. Як вдарила гармата, я став за столом, шапку здійняв і мовив: "Дай, Господи, щоб здоров був государ і великий князь Олексій Михайлович всеї Русі". Тоді звелів стріляти з усіх гармат, пригощав послів трунками нашими і наїдками, не забуваючи приправляти все те й словами, часом і докірливими. Сказав, що ждемо помочі від царя православного вже он скільки, та не діждалися й досі, тож дістали підмогу в битві за віру від бусурманів. Казав ще: недалекий той час, коли й бусурманські, і різних вір держави перейдуть під східного царя, — не знаю тільки, чи судилося мені до того дожити. Казав, що виправлю ще й своє посольство до царя і знов проситимуся в оборону, бо перше язики людські назад обернуться і з потилиці виростатимуть, ніж шляхта над нами буде знов панувати.
Унковський відповів ухильно й обережно, та я й не гнівався на нього, бо сказано ж: посел що осел — везе те, що на нього накладуть.