— Гей, хто там забрався на дерево? Хто марнує колгоспне добро?
Серце в мене закалаталось, і якби я вчасно не схопився за гілку, то полетів би сторч головою.
— Відповідай, хто ти? Чуєш? Чи тобі позакладало?
Я подивився вниз. Під деревом стояв Іліко з перекинутим через плече мотузком і з сокирою за поясом, а біля нього була коза, яка, ледь ворушачи губами, визбирувала виноградні шкірки. Я затамував дух.
— Кацо! Ти що, не чуєш? Хто ти такий, питаю, що допався до колгоспного добра? Якщо жива душа, то обізвись, а якщо нечиста сила, то згинь, пропади! Ну кажи, хто ти?
— Біс я, біс!
— Якщо ти бісове поріддя, то повинен знати, що бог створив колгоспи не на те, щоб усякий голодний пройдисвіт, усякий сучий син об'їдався виноградом! Зараз же злазь униз, а то струшу тебе, як грушу.
— Краще вилазь сюди та тут і поговоримо!
— Кому сказано — злазь!
— Не злізу!
— Не злізеш?
— Ні!
— Ну й сиди там крячкою, побачу, скільки ти витримаєш! Мені поспішати нема куди! — сказав Іліко й сів під деревом.
А я наминав собі виноград.
Мабуть, цілу годину сидів так Іліко. Нарешті йому терпець урвався, і він гукнув мені:
— Що ти там робиш?
— Гніздо собі мощу! — відповів я згори.
— Ще раз кажу тобі: злазь і по-доброму йди за мною в контору!
— Зачекай, поки я наїмся винограду!
— Та ти людина чи давильня? Ану злазь мені, бусурмане!
— Не злізу!
— Що, не скоряєшся владі?
— Ні!
— Ну, тоді сам ставай за сторожа! Ось тобі мотузок, ось сокира. Бери і сторожуй! — сказав Іліко і взявся за мотузок.
— Чого ти, кацо, причепився до мене? Іди собі своєю дорогою!
— Признавайся, кацо, хто ти, поки я не покликав людей!
Аж тепер Іліко помітив на сучку мою сумку і зняв її.
— Ну, ти вже в моїх руках. Зараз я довідаюся, що ти за птиця.
Іліко зручно підігнув під себе ноги, взяв сумку за кінці й витрусив на землю все, що в ній було.
— "Декамерон"...— прочитав він і відклав книжку набік.— "Як гартувалася сталь"... "Один серед людоїдів"... "Трістан та Ізольда"... "Витязь в тигровій шкурі"... Та хто ж ти такий, бідолахо?! І де ти вчишся, що в сумці твоїй немає ні зошита, ні олівця! — вигукнув розчарований Іліко.
— Це я, Зурікела, дядьку Іліко!
— А бодай ти пропав, негіднику! Як же ти замучив мене! Спускайся вниз та прихопи з собою гроно чи й два, бо я вмираю з голоду!
Я скочив з дерева і обійняв Іліко за плечі.
— Як поживаєш, дядьку Іліко?
— Як тобі не соромно? Стільки мене мучив! Що казати, коли пропали всі мої надії!
— А в чому річ?
— У чому? Ось уже півроку, як мене настановили польовим сторожем. Та ти ж про це знаєш!
— Ну й що?
— По-перше, дали мені коня, з яким я зовсім замучився... Якось дивлюсь — пасеться на полі корова Сіпіто. Я скочив з коня і хвать її за налигач! Оглядаюсь — де ж кінь? Погнався за конем, насилу спіймав його, обертаюсь — де ж корова? Відпустив коня, погнався за коровою, спіймав її, а коня вже нема! Лишив корову, кинувся за конем, оглядаюсь... Коротше кажучи, бігав я, висолопивши язика, від корови до коня і від коня до корови, поки вони обоє не повтікали. А вчора на загальних зборах голова заявив мені: "Іліко Чигогідзе, або виконуй свої функції добросовісно, або зніму тебе з посади..."
— І що ж ти збираєшся робити?
— Коли я побачив на дереві злодія, то подумав, що тепер реабілітую себе: спіймаю його, відведу в контору, і хай тоді посміє голова сказати, що, мовляв, Іліко погано працює! Аж виявляється, це ти, і я просто не знаю, що мені робити...
— Давай я піду з тобою в контору!
— Ти що, здурів? Хочеш, щоб твоя бабуся виколола мені друге око?!
— А що ж тобі лишається робити?
— Що? Відведу голові цю козу, і хай робить з нею, що хоче!
— А коза чия?
— Як то чия? Моя! Хіба ти вперше бачиш її?
— Але ж у неї була борода?
— Була, а тепер я її обстриг.
— Навіщо?
— Щоб не впізнали! А то ще глузуватимуть: сторож привів до контори свою козу!
— А далі що?
— Нічого. Коза нікудишня. Якби й пляшку молока випила, все одно не надоїш і склянки... А на м'ясо вона не годиться — самі кістки та шкіра. Від неї мені тільки збиток. Відведу, то ще й у роботу мені зарахується!
— А що, як довідаються?
— Як же довідаються, коли вона так змінилася? Мені й самому не віриться, що вона моя... Ну, бувай здоров, синку! Спасибі, що почастував мене виноградом, а то в роті зовсім пересохло...
— На все добре, Іліко!
— Зуріко, генацвале, гляди ж не викажи мене Іларіонові, а то він згубить мене з світу,— попросив Іліко.
— Не бійся, Іліко, я могила!
Господар безбородої кози не знайшовся, і через місяць її, помітно поповнілу, віддали Іліко як премію за добру роботу,
Загальні збори
Посеред села на пагорку стоїть самотня ялина. На ній висить дзвін, знятий з дзвіниці зруйнованої церкви. Перш ніж зруйнувати остаточно, церкву цю перебудували на клуб, потім — на склад, потім був тут хлів, потім — медпункт, потім — бібліотека; після цього хотіли зробити гараж, але виявилося, що двері занадто вузькі для машин. Тоді церкву розібрали й побудували пекарню, потім читальню. Тепер знову зруйнували. Іліко казав бабусі, що, здається, знов на церкву переробляють. У бога я не вірю, і мені однаково, що там буде. Бабуся моя теж не з богомільних, але вона вважає, що краще церква, ніж читальня...
Отож висить той дзвін і двічі на день дзвонить — уранці, коли починається навчання в школі, і ввечері, коли треба сповістити про пожежу або про загальні збори колгоспників.
Мене, як єдиного в сім'ї чоловіка, завжди запрошують на збори, але тільки з дорадчим голосом.
Сьогодні дзвін забемкав увечері. Диму ніде не видно було — отже, скликали на збори.
— Зуріко, ти йдеш?— гукнув мені Іларіон.
— Іду, йду, Іларіоне! — обізвався я, перескакуючи через тин.
— Ти не знаєш, чого скликають збори? — спитав я дорогою Іларіона.
— Та що тут знати! Мабуть, знову про контору!
Коли ми прийшли, збори вже почалися. Виступав колгоспний бухгалтер Алфез. Ми з Іларіоном сіли в задньому ряду й прислухались.
— Так ось,— вів далі Алфез,— наш Авксентій, коли призначили його головою колгоспу, звелів розібрати контору й поставити її перед своєю хатою. Потім ми обрали Кіріле, і контора опинилася перед його домом. Торік головував Дімітрі, і контору перетягли на нове місце. А тепер наш новий голова Шалва вимагає, щоб принесли контору до його дому. Є пропозиція знов розібрати контору й поставити її перед Шалвиною хатою. Ну, хто хоче висловитись? Тільки попереджаю: регламент — п'ять хвилин! А то є такі, що як розпустять язика, то вже й не зупиниш...