Я, бабуся, Іліко та Іларіон

Сторінка 36 з 45

Нодар Думбадзе

— Гаразд, а зараз хай живе те сонце, яке я бачу!

— Ти п'яний! — сказав Нестор.

— Я Шіо Мгвімелі68!

— Ти Зурікела Вашаломідзе! — сказав Нестор.

— А ти Серапіона! — відповів я.

Нестор не знав, хто така Серапіона, і тому не образився.

— Зараз я йду додому! — заявив я і встав.

— Іди! — сказав Отар.— Отак навпростець!

— Я хочу спати! — сказав Шота і ліг тут же. Інші побрели до храму і вклалися в палатах. За трапезою сиділи, підібгавши під себе ноги, лише я, Отар, Ціра та Нестор.

— Ціро, ти підеш зі мною? — спитав я.

— А чому вона повинна йти з тобою? — спитав Отар.

— А яке твоє діло? — спитав я.

— Ціро, невже ти підеш з оцим дурнем? — спитав Отар.

— Я зостануся тут! — сказала Ціра.

— Зі мною? — спитав Отар.

— Ні, з усіма!

— Хіба Отар — це всі? — пустив я шпильку.

— Чого ж? Ось і Нестор тут...

— Нестор спить!

— Значить, вона залишиться зі мною! — сказав Отар.

— Ти зараз заснеш! — сказав я.

— Я не хочу спати! — відповів Отар і позіхнув.

— А я кажу — заснеш!

— Ціро, мені заснути?

— Якщо хочеш спати — засни! Отар ліг на траву й одразу заснув.

— Засни і ти, Зуріко...— сказала Ціра.— Отак... А голову поклади мені на коліна...

— Я ще хочу вина!

Ціра налила мені вина й подала склянку.

— Пий!

Я взяв склянку.

— Ти гарна дівчина, Ціро!

— Знаю...

— А я мавпа!

— Знаю...

— То чому ж ти мене кохаєш?

— Не знаю...

— Хай живе незнання! Хай живуть двійки! Хай живуть Іліко, Іларіон та моя бабуся!..

— О, як ти мені набрид із своїм Іларіоном! — прокинувся Отар.

— Я в тебе зябра вирву, якщо ти не заснеш!

— Ось відлупцюю тебе так, що будеш синій, як півнячий пупець, і тоді засну!

— Що з тобою, бічо? Чому не спиш?

— Почухай мені спину — і я засну.

— Сам почухайся!

— Не можу дістати.

— На ось цим,— подав я Отарові палицю, і той почав чухатися.

— Ходімо зі мною, Ціро,— сказав я й допоміг їй підвестися.

— Куди, Зуріко?

— Ходімо зі мною!

— Боюся!

— Не бійся!

Ціра, обережно ступаючи, пішла за мною.

— Зуріко!

— Що, Ціро?

— Зуріко, чому ти мовчиш? Мені соромно, Зуріко, дуже соромно... Ти ж кохаєш мене, Зуріко? Чому ж ти не скажеш мені, Зуріко?!

— Ціро, ти дуже славна дівчина!

— Це ти вже сказав!

— Ціро, ти не кохаєш мене... Я зараз п'яний, Ціро, а коли я п'яний, то завжди кажу правду... Я... Ти... Ти гарна дівчина... Я не хочу, щоб ти кохала мене, таку мавпу! Ну, ти ж сама знаєш, що я не гідний твого кохання!

— Замовкни, Зуріко!

— Я безсовісний, та це не моя вина. Я не думав, що така славна дівчина може покохати мене... Ти не знаєш, який я поганий хлопець. Ти не знаєш...

— Не кричи, Зуріко!

— Ти не знаєш, що в мене є кохана в селі і що за неї я віддав би весь світ, і життя віддав би! Ти краща, ніж вона, але за неї я віддав би все, геть усе! Її я бачу скрізь і завжди! Розумієш? Мені навіть здається, що ти — це вона. Ти про це знаєш? Ні! А я знаю, що вона те сонце, яке я бачив сьогодні... Її звуть Мері... І про це ти не знаєш, а повинна знати...

Я замовк, неспроможний більше говорити. Гіркий клубок підкотився до горла, і я задихався.

Ціра стояла, мов статуя. Була біла, як полотно. Я дивився в її широко розкриті голубі очі, але вже не бачив у них усіяного зорями неба. Дивився в мигдалини її очей, але не бачив сліз. Раптом оживши, вона підійшла до мене, підійшла зовсім близько, але я не чув її дихання, бо вона не дихала. Стояла довго в такій позі і несподівано з усієї сили вліпила мені ляпаса. Я не зрушив з місця. Тоді вона затулила обличчя долонями, вткнулася головою мені в груди й заридала.

Я обійняв Ціру, хитаючись привів її до сплячого Отара, посадовив поруч з ним і, поцілувавши руки, що затуляли обличчя, повернув назад.

Я побрів косогором до старої церкви й почав підніматися сходами на дзвіницю. Опинившись нагорі, глибоко вдихнув вологе нічне повітря й почекав, поки заболять легені, потім важко видихнув і розвів руки.

— Еге-ге-е-е! — гукнув я що було сили.

Голос заметався у дзвіниці, наштовхнувся на дзвін і, ввібравши метал, вирвався на простір, ударився об скелю, відбився від неї й кинувся назад, до дзвіниці, потім полинув низом, над чагарниками, над берегом Кури, і нарешті розтав, розсіявся й завмер.

Я провів рукою по дзвону. Його вкривав моховитий шар пилу. Я вдарив кулаком по металу. Пролунав глухий звук. В очах у мене потемніло, потім раптом посвітліло, і все захиталося. Щоб не впасти, я схопився за мотузок, прив'язаний до серця, й потяг до себе.

"Нау-у-у!" — простогнав дзвін.

Я знову смикнув мотузок, і знов почувся стогін:

"Нау-у-у!"

Я смикав ще й ще...

"Нау!.. Нау!.. Нау-у-у!.." — співав, похитуючись, дзвін.

Спершу було чути окремі звуки, а потім вони злилися в приємну для вуха протяжну пісню й попливли безперервними, нескінченними хвилями: "Нау-нау-нау-нау!.."

Я стояв сп'янілий на дзвіниці й нічого не бачив, крім сонця, нічого не чув, крім пісні дзвона, й відчував, що непритомнію...

Дрова

Я й Іларіон сидимо під Іларіоновою липою і правимо теревені. Іларіон любить поговорити про науку, літературу й політику. Про все він має своє, окреме уявлення, голова його набита власними теоріями, і він не визнає ніяких авторитетів. Найбільший авторитет для нього — це я. Але й на мене він іноді дивиться з підозрою і запитує:

— Де ти це вичитав, бічо?

Я називаю підручник.

Іларіон усе-таки сумнівається і застерігає мене:

— Ти, синку, отим книжкам не дуже довіряйся! Їх пишуть такі ж, як і ми з тобою, небезгрішні люди.

У те, що Земля кругла, Іларіон повірив тільки тоді, як я йому все докладно розтлумачив. Вірить він і в те, що, оскільки Земля кругла, то, просвердливши її наскрізь, можна опинитися в Америці, але його дивує, чому в такому разі люди не свердлять Землі та не виходять в Америку. Мене це теж дивує, і Іларіон звертає мову на іншу тему.

При нашій розмові присутня й бабуся. Вона сидить на пеньку з величезним клубком на колінах і, дістаючи з кошика кокони, пряде пряжу.

— Ну добре, синку, ось ти кажеш, що спершу на світі з'явилися тварини, а потім людина. А хто ж тоді доїв корів та кіз?

— Частину молока висисали телята, а що лишалося — лилось на землю,— пояснив я бабусі.

Бабуся сумно похитала головою.

— Ти чуєш, Іларіоне?

— Це ще нічого, Ольго. Ти спитай у нього, як праця перетворила мавпу на людину! — сказав Іларіон і захихикав.