місяці". Тоді він до мене: "Хочете нас прогнати?" А я йомуі "Нащо мені вас проганяти?" А зараз я розповім вам те, що знаю тепер, те, про що довідався від отих двох братів —< врий з'явилися тут через три роки зі своїм судовим папірцем,— а не те, що він мені сам розказував, бо він ніколи й слівцем нікому не прохопився.
— Гаразд,— сказав дядько Гевін.— Розповідайте.
— Не знаю, де він її знайшов. Не знаю, чи то він її знайшов, чи просто вона сама зайшла одного дня чи одної ночі на тартак, а він скинув очима й побачив її, і сталося, як той казав: ніхто не знає, коли вдарить і куди влучить кохання або й грім — тільки що вдруге туди само не вдарить, бо нема потреби. Я не думаю, щоб вона розшукувала чоловіка, котрий її покинув,— либонь, урізав поли від неї, коли довідався про дитину... і тим паче не думаю, щоб вона боялася чи соромилась повернутись додому через те лише, що брати з батьком силкувалися утримати її від шлюбу з ним. Як на мене, в ній просто шумувала та сама чорна, не надто розумна і з біса жорстока родинна пиха, що нею потім бундючилися тут з годину оті її брати.
Так чи інак, але вона там була і, певне, знала, що часу їй зосталось обмаль, а він їй сказав: "Поберімося",— на що вона відповіла: "Не можу з тобою побратися. Я вже маю чоловіка". І час її наспів, і вона лягла на тому матраці, і він чи не сам годував її ложкою, і вона вже, мабуть, знала, що більш не підведеться, і він закликав повитуху—обидві знали, що вона вже не встане з цього матраца, і, може, вкінці переконали в тому і його, або, може, їй уже було однаково, і вона сказала: "Згода". Словом, він узяв мула, що його мій батько дозволив йому тримати на тартакові, і поїхав на ньому за сім миль до проповідника Вітфілда, і привіз того вдосвіта, і той їх-повінчав, і вона вмерла, а вони вдвох із Віт-філдом поховали її. І тієї ж ночі він приїхав до нас додому й сказав батькові, що кидає роботу, і залишив мула, а коли я через кілька днів поїхав до тартака, його вже там не було. Тільки матрац на лушпинні, груба та на полицях ще каструлі й сковорідка — йому передала їх моя мати,— все вимите н чисте. І тільки за три літа тих двоє братів, ті Торпи...
— Торпи,— сказав і собі дядько Гевін. Сказав неголосно. Вже поночіло, швидко, як то звичайно в нашому краї, і тепер я зовсім не міг розгледіти його обличчя.— Розповідайте,— додав він.
— Смагляві, як і вона — молодший узагалі був страх подібний до неї,— приїхали вони бричкою із помічником шери-
в*
163
фа чи з бейліфом, не знаю, в тим папером, геть-чисто пописаним і проштампованим, і печаткою скріпленим, як то й належиться, а я їм і кажу: "Ви не смієте. Вона прийшла сюди своєю волею, хвора й без нічого, а він її прихистив і годував, і доглядав, і допоміг, як народжувалося те дитя, і проповідника до неї привів; навіть шлюб із нею взяв перед її смертю. Проповідник і повитуха — обоє тому свідки". А старший брат відказує: "Він не мав права одружуватися з нею. Вона вже мала чоловіка. Ми вже до нього добралися".5— "Гаразд,— я на те.— Він, одначе, взяв цього хлопця, коли ніхто по нього не зголошувався. Він виховує його, вбирає та годує вже добрих два роки". Тоді найстарший добув із кишені гаманець лиш наполовину і зараз упустив його назад. "Маємо думку й це залагодити як слід, от лиш побачимо того хлопця,— каже.— Він нам кревний. Ми хочемо його забрати, й таки заберемо". І тоді, не вперше вже, спало мені на гадку: не гаразд ведеться на цім світі, стокрот гірше, ніж годилося б. Я й кажу: "Це за тридцять миль звідсіля. Мабуть, ви не відмовитесь переночувати цю ніч у нас, і коні відпочинуть". А старший зиркнув на мене та й каже: "Коні анітрохи не потомилися. Ми тут не баритимемось".— "Тоді і я з вами поїду",— кажу йому. А він мені: "Вчиніть нам таку ласку",— відказує.
Ми їхали до пізньої ночі. Отже, я гадав, уночі мені трапиться нагода, хоч мені й не було чим їхати. Але як ми порозпрягали коней і поклалися на землю, старший брат усе не лягав: "Щось не спиться,— каже він.— Посиджу трохи". Тож-бо нічого з того не вийшло, і я теж ліг, а потім зійшло сонце і було вже пізно, а десь аж під обід ми добулися до тієї поштової скриньки з прізвищем, що її неможливо не помітити, і до тої порожньої оселі, де не було нікого видно ані чути, аж почули цюкання сокири, обійшли довкруги поза хатою, і він глянув з-понад стосу дров, і побачив те, чого, либонь, цілих три роки чекав щоразу, коли сонце викочувалося на небо. Бо він навіть не спинився, а лиш кинув маленькому хлоп'яті: "Тікай. Тікай на поле до діда. Тікай",— і пішов просто на старшого брата і вже звів сокиру, і вже почав опускати, та мені саме пощастило перейняти його руку на півдорозі, а старший брат схопив його за плечі, і ми відірвали його від землі і тримали чи то намагалися тримати.
"Перестань, ДжексонеІ — гукнув я. — Перестань! У них закон!"
І тут щось дрібнесеньке почало брикатися й дряпати мене за ноги; це було те хлоп'ятко: без звуку, воно просто метушилося круг мене й обох братів і било нас, куди лиш могло дістати, цурпалком деревини, що її порубав Фентрі. "Злови його й тягни до брички",— крикнув старший брат. Тоді молодший упіймав його; утримати малюка було не легше, ніж самого Фентрі, бо він брикався й виривався, все ще безгучно, навіть коли молодший уже поніс його, а Фентрі шарпався й кидався за двох, поки молодший із хлоп'ям не зник йому з-перед очей. По тому він зів'яв ураз. То було так, наче всі кістки обернулися йому на воду, і коли ми зі старшим братом опустили його на дровітню, то він наче й зроду не мав тих кісток, так знеможено прихилився він спиною до дров, що їх сам нарубав,— засапаний, з бризками піни в кутиках рота. ~
"Такий закон, Джексоне,— кажу я. — її чоловік ще живий".
"Знаю,— відказує він. Мова його була лиш трохи голосніша за шепіт.— Я чекав цього. Тим-то, мабуть, це мене так і ошелешило. Тепер уже все гаразд".
"Прикро, що так сталося,— каже той брат.— Ми довідалися тільки минулого тижня. Але він — наш кревний. І ми хочемо забрати його додому. Ви повелися з ним добре. Дякуємо вам; І його мати дякує вам. Ось вам",— каже він. Дістав з кишені гаманець і тиць його Фентрі в руку. Тоді обернувся й пішов. А за хвилю я почув, як бричка розвертається і з'їжджає схилом. І ось уже її не стало чути зовсім. А Фентрі — я не знаю, чи він взагалі що з того розчув.