— Добридень, синку. Завтра до тебе в гості прийде Дід Мороз?
— Так, сер,— відповів я.
— Ти синок міс Сарри з Джефферсона?— спитав він.
— Так, сер,— відповів я.
— Приїхав до діда на різдво,-— сказав він.— А цікаво, дядько Родні дома?
— Ні, сер,— сказав я.
— Жаль, жаль,— сказав він,— А він мені так потрібний! Він у місті?
— Ні, сер"— відповів я.
— Ну,— сказав він,— тоді, може, він поїхав до когось у гості?
— Так, сер,— сказав я.
— Що ж,— сказав він.—Погано. А мені треба було його бачити в одній справі. Але я гадаю, що можу почекати.
Потім він подивився на мене і спитав:
— А ти певний, що в місті його нема?
— Так, сер,— сказав я.
— Ну, про це мені і треба було дізнатися,—сказав він.— Якщо часом тітка Луїза та дядько Фред почнуть тебе розпитувати, можеш сказати, що я хотів "дізнатися лише про це.
— Так, сер,— сказав я.
Він пішов і більше біля нас не з'являвся. Я чекав на нього, але він так і не повернувся. Отож і йому теж не пощастило мене обдурити.
Зрештою настав вечір і у місті почався фейєрверк.
Було чути, як вибухають ракети, і я подумав, що скоро матиму аж десять четвертаків. Потім, згадавши про кошик з подарунками, я подумав, що, закінчивши роботу з дядьком Родні, я міг би збігати у місто і на десять центів купити дідусеві якогось подарунка і віддати його завтра і що, може,— бо йому ж ніхто більше нічого не подарує,— він замість звичайних десяти центів дасть мені чверть долара. Тоді я матиму аж двадцять монет по чверть долара, якщо не рахувати десяти центів, і тоді справді усе буде чудово.
Ми з'їли вечерю, яку також довелося готувати Розі. Мама з тіткою Луїзою напудрили обличчя, вологі від сліз, а тато протягом усього дня подавав дідусеві ліки, аж поки не повернувся з міста дядько Фред. Коли той прийшов, тато вийшов у хол, і дядько розповів, що він був усюди, у банку та в Компресорній асоціації, а що містер Прутт теж допомагав шукати, але жодного сліду акцій або грошей вони так і не знайшли. До того ж дядько Фред чогось побоювався, бо минулого тижня дядько Родні найняв бричку і кудись подхав, і дядько Фред дізнався, що, доїхавши до Кінгстона, він пересів на швидкий до Мемфіса. Тут тато сказав:
— А, ч-чорт!
А дядько Фред сказав:
— Побий мене бог, якщо після вечері ми не підемо і не витрусимо з нього усю правду, бо нарешті ж ми спіймали його на гарячому. Я розповів містеру Прут-ту, що ми збираємось робити, і він пообіцяв, якщо ми станемо на його бік, не втручатися і дати можливість нам діяти самим.
Тато, дядько Фред та дідусь прийшли вечеряти всі разом. Йдучи між татом та дядьком, дідусь сказав:
— Слава богу, різдво буває раз на рік, будемо святкувати.
Тато в один голос з дядьком Фредом відповіли:
— Ну, тепер ви, тату, себе добре почуваєте, давайте почнемо.
Дідусь, рушивши до столу, раптом зупинився і спитав:
— А де ж той чортів хлопець?
Він мав на увазі дядька Родні. Дідусь навіть сам хотів йти до міста, щоб витягти дядька Родні з картярського дому і привести його побачитись з родичами, але його відговорили.
Коли ми повечеряли, мама сказала, що піде покладе дітей спати, а тітка відповіла, що це може зробити і Еммеліна. Ми піднялись у спальню з ЕммеЛіною, яка бурчала, що сьогодні вона готувала сніданок, а це зовсім не її справа, що люди просто з глузду з'їхали, сподіваючись, що на різдво вона весь час працюватиме замість когось і що взагалі, здається, від цього дому слід триматися осторонь. Ми зайшли до спальні, а за кілька хвилин я вже збігав по сходах униз, щоб знайти викрутку. У місті було чути вибухи фейєрверків, і хоча місяць вже зійшов, видно було, як у небо здіймаються різноманітні ракети. Потім крізь щілину у віконниці пролізла рука і взяла викрутку. Обличчя дядька Родні не було видно, але тепер він вже не посміхався, по той бік віконниці чулося його дихання, зовсім не схоже на дихання людини, що сміється.
— Добре,— сказав він.— Маєш десять четвертаків. Зачекай, а ти певен, що жодна душа не знає, де я?
— Так, сер,— сказав я.— Я чекав біля паркана, доки він прийде і спитає.
— Хто?— сказав дядько Родні.
— Той, с жетоном,— сказав я.
Тоді дядько Родні вилаявся, але в цій лайці злості не було; вона пролунала так, ніби, всупереч словам, він посміхався.
— Він спитав, чи не поїхали ви з міста до когось у гості, а я сказав "Так, сер",— розповів я.
— Добре,— сказав дядько Родні.— Клянуся господом, прийде час, коли ти станеш діловою людиною, не гіршою за мене. Ну, я більше не робитиму з тебе брехуна. Тепер ти маєш десять четвертаків, чи не так?
— Ні,— сказав я.— Не маю нічого. Тоді він знову вилаявся, а я сказав:
— Я триматиму капелюшка, а ви кидайте гроші, так вони не розсиплються.
Тут він почав лаятися і лаявся довго, хоч і не дуже голосно:
— Я не хочу давати тобі десяти монет,—сказав він, і я одразу ж заскиглив:
— Ви ж казали...
Але дядько Родні закінчив:
— Бо я хочу, щоб ти мав двадцять монет. Тоді я сказав:
— Так, сер.
І він розповів, як знайти потрібний будинок і що зробити, коли я його відшукаю. Цього разу ніяких папірців носити не довелося. Дядько Родні сказав, що ця робота варта двадцяти чверток долара і надто відповідальна, а крім того, папірець не потрібний, бо я цих людей все одно не знаю.
Голос лунав з-за віконниці, дядька я не бачив, але лайка його була такою ж самою, як тоді, коли він казав, що тато з дядьком Фредом йому дуже догодили, забивши двері та вікна, і що у них навіть не вистачить розуму, щоб здогадатися про це.
— Відрахуєш третє вікно та жбурнеш жменьку камінців. Коли вікно відчиниться (хто б не відчинив, ти ж його все одно не знаєш), назви своє ім'я і скажи: "За десять хвилин він чекатиме з коляскою на розі. Візьміть коштовності".
Потім він додав:
— Скажи двічі.
— За десять хвилин він буде з коляскою на розі. Візьміть коштовності,— сказав я.
— Краще скажи: "Візьміть усі коштовності",—сказав дядько Родні.
— Візьміть усі коштовності,— повторив я.
— Добре,—сказав дядько Родні і потім запитав.— Чого ж ти чекаєш?
— Двадцяти монет,— сказав я. Дядько Родні знову вилаявся:
— Ти гадаєш, що я дам гроші раніше, ніж ти їх заробиш?— спитав він.
— Ви кажете про коляску,—відповів я.—Може, ви поїдете і забудете віддати мені гроші, а потім ми повернемось до Джефферсона, не дочекавшись вас. Крім того, минулого літа, коли ми не змогли робити бізнес з місіс Такер, бо вона захворіла, ви дали мені лише п'ятака і сказали, що то не ваша провина, якщо місіс Такер хвора.