— Що сталося? — спитала Кете, лежачи на ліжку.
— Та нічого,— сказав я,— звичайнісінький рекламний жарт.
Та ось у небі з'явилася ціла ескадрилья літаків; убивчо елегантні, вони проносилися над самісінькими будинками, помахуючи своїми сірими крилами, і гуркіт їхніх моторів, здавалося, цілив у наші серця і таки влучив у них. Я побачив, що Кете почала тремтіти, підбіг до ліжка й узяв її за руку.
— Боже мій, що ж це таке?
Ми чули, як літаки кружляли над містом, потім вони елегантно полетіли геть, їхнє гудіння ущухло десь за невиди мим обрієм, і все небо над містом покрилося великими черво ними птахами, що дуже повільно спускалися на землю: ці великі гумові птахи вкрили небо, наче клапті вечірньої загра ви; і аж тоді, коли вони спустилися до рівня дахів, ми розгляділи, що це довгошиї лелеки. Вони ширяли в небі, змахуючи ногами, і їхні мляві повислі голови навівали жах: здавалося, що з неба спускається рота повішених. Червоні хмарки з гуми, бридкі й німі, пропливали по сірому вечірньому небу, а з вулиць долинали радісні вигуки дітей.
Кете мовчки стискала мою руку. Я нахилився над нею й поцілував її.
— Фреде,— промовила вона тихо,— я наробила боргів.
— Це не має значення,— сказав я,— я теж роблю борги.
— Багато?
— О, багато. Тепер мені вже ніхто не хоче позичати. Нема нічого важчого, ніж дістати п'ятдесят марок у місті з насе ленням у триста тисяч мешканців. Мене кидає в піт, коли я про це думаю.
— Але ж ти даєш уроки.
— Даю,— сказав я,— але я багато курю.
— І знову п'єш?
— П'ю, але не часто, кохана. Відколи я пішов від вас, я тільки двічі напився по-справжньому. Хіба це багато?
— Це небагато,— сказала вона,— я добре розумію, чому ти п'єш. Але, може, ти спробував би покинути. Це так без глуздо. На війні ти майже не пив.
— На війні все було інакше,— сказав я,— на війні я п'янів з нудьги. Ти навіть не уявляєш собі, але можна сп'яніти і з нудьги: лежиш у ліжку, і в тебе все крутиться
перед очима. Випий-но троє відер теплуватої води — і ти сп'янієш від води так само, як з нудьги. Ти не уявляєш, яка це була нудотна війна. Іноді я думав і про вас; якщо можна було, дзвонив тобі, аби тільки почути твій голос. Було дуже гірко чути твій голос, але вже краще ця гіркота, ніж сп'янін ня з нудьги.
— Ти майже нічого не розповідав мені про війну.
— Не варто, кохана Уяви собі, цілий день біля телес}юну і майже весь час чуєш тільки голоси вищих офіцерів. Ти не можеш собі уявити, які дурні офіцери, що розмовляють по телефону. їхній словниковий запас такий мізерний: я гадаю, вони вживають близько ста двадцяти — ста сорока слів Це надто мало для шести років війни. Щоденно чуєш у трубці вісім годин підряд: "Донесення — уведення в бій — уведення в бій — донесення — уведення в бій — до останьої краплі крові — наказ — зведення — рапорт — уведення в бій — до найостаннішої краплі крові — стояти до кінця — фюрер — тільки не піддаватися". А потім трохи пліток про жінок. Досить тільки уявити собі оті казарми; а я майже три роки був телео}юністом у казармах... О, цю нудоту треба виригува-ти з себе роками. Іноді мені хотілось напитися, та куди підеш, коли скрізь мундири. Ти ж знаєш, мене завжди дратували мундири.
— Знаю,— сказала вона.
— Я знав одного лейтенанта, який читав по телес}юну своїй дівчині вірші Рільке. Я мало не вмер, хоч це вже було щось незвичне. Дехто з офіцерів навіть співав, вони розучували пісні по телес}х)ну, але більшість із них посилали теле-о}юном смерть — вона повзла по дротах, своїми тонкими голосами вони вганяли її в трубку й у вухо якогось іншого офіцера, котрий дбав про те, щоб померло достатнє число людей. Якщо гинуло мало людей, вищі офіцери здебільшого вважали, що операцію проведено погано. Недаремно велич битви вимірюється кількістю вбитих. Ось мертві не були нудні, кохана, і кладовища теж.
Я ліг біля неї, натягнув на себе ковдру. Внизу музиканти настроювали свої інструменти, з бару долинув спів; голос у співака був глухий, але гарний, і його спів перебивав хрипкий і дикий жіночий крик: слів ми не могли розчути, але цей дисгармонійний дует зачаровував ритмом. На вокзалі зупинялися поїзди, і голос диктора тихим дружнім мурмотанням долинав до нас крізь сутінки, які що далі, то густішали й густішали.
— Ти вже не хочеш танцювати?
— Ой, не хочу,— сказала вона,— так добре іноді полежа ти спокійно. А ти подзвонив би пані Редер та спитав, чи все гаразд. І мені хочеться щось попоїсти, Фреде. Але спочатку розкажи мені ще що-небудь. Може, поясниш, чому зі мною одружився ?
— Заради сніданку,— сказав я,— я шукав когось, з ким міг би все життя разом снідати, і вибір мій,— здається, так про це говорять,— упав на тебе. Ти була чудовою партнеркою для сніданку. І мені ніколи не було нудно з тобою. Сподіваюся, що тобі зі мною теж.
— Ні,— сказала вона,— з тобою мені ніколи не було нудно.
— Але тепер, залишившись сама, ти плачеш ночами. Чи не краще було б, якби я вернувся навіть такий?
Вона подивилася на мене й промовчала. Я поцілував її руки, її шию, але вона відвернулася й мовчки дивилась на шпалери. Спів у барі припинився, але заграв оркестр, і ми почули, що внизу танцюють. Я закурив сигарету. Кете все ще дивилася на стіну й мовчала.
— Ти повинна зрозуміти,— сказав я тихо,— я ж не можу покинути тебе саму, якщо ти й справді вагітна. Та не знаю, чи вистачить у мене сили стати таким лагідним, як належить бути. Але я тебе кохаю, сподіваюсь, ти в цьому не сумніваєшся?
— В цьому я не сумніваюся,— сказала вона, не обернувшись,— справді не сумніваюсь.
Я хотів обняти її, взяти за плечі й повернути до себе, але раптом зрозумів, що цього не слід робити.
— Якщо з тобою знову станеться таке, як сьогодні,— сказав я,— ти не повинна бути сама.
— Мені страшно уявити, скільки прокльонів посиплеться на мою голову, коли в будинку довідаються, що я вагітна. Ти не уявляєш, як це жахливо — бути вагітною. Коли я ходила вагітна маленьким, Фреде, пам'ятаєш...
— Пам'ятаю,— сказав я,— це було жахливо: надворі літо, а я не мав ні по^еніга, щоб купити тобі бодай зельтерської води.
— Я збайдужіла до всього,— сказала вона,— мені страшенно подобалося бути справжньою нечупарою. Я плювати хотіла на всіх.