Я кинулася на вузьке сидіння каруселі, тицьнула двадцять по^енігів у чиюсь брудну руку і, піднімаючись усе вище й вище, закружляла навколо оркестріона, який був схований у дерев'яному череві каруселі й кидав мені в обличчя дикі мелодії. Повз мене над руїнами пролетіла вежа собору, вдали ні я побачила бляклу густу зелень бур'яну й калюжки дощо вої води на покрівлях наметів; затягнута в шалений вир каруселі, яка кружляла мене за мої двадцять по^енігів, я здіймалась до самого сонця, і коли його сяйво доторкалося до мене, я відчувала наче удар. Я чула скрегіт ланцюгів, жіночий вереск, бачила вихори куряви над майданом і мчала далі крізь жирні й солодкуваті запахи, а коли я, похитуючись, зійшла дерев'яними східцями вниз, то впала у Фредові обійми і тільки й сказала: "Ой Фреде!" Потім нам удалося потанцювати за десять п4>енігів на дерев'яному майданчику. Опинившись серед підлітків, які щосили похитували стегнами, ми з Фредом пригорнулись одне до одного, і поки ми кружляли в ритмі танцю, очі мої щоразу спинялися на гладкому і хтивому обличчі сурмача, заяложений комір якого тільки наполовину був закритий його інструментом; і щора зу сурмач підводив голову, підморгував мені й видобував із сурми різкий звук, призначений, здавалося, для мене.
Я дивилась, як Фред грає в рулетку, ставлячи по десять пфенігів, а коли круп'є крутив диск і кулька починала танцювати, я відчувала німе хвилювання чоловіків, що обступили стіл. Швидкість, з якою гравці робили ставки і з якою Фред кидав свою монету в потрібне місце, була, очевидно, результатом довгого тренування, узгодження дій, про що я й гадки не мала. Коли кулька крутилася, круп'є підводив голову, і погляд його холодних очей зневажливо ковзав над ярмарковим майданом. А коли дзижчання кульки затихало, його невеличка гарненька голівка опускалася: він збирав ставки, клав їх у кишеню, кидав монети тим, хто вигравав, порпався в грошах у себе в кишені, пропонував робити нові ставки, спостерігав за пальцями людей, що стояли навколо столу, зневажливо штовхав диск, знову підводив голову, міцно стуляв губи і знудьговано оглядався довкола.
Двічі перед Фредом виростала купка монет, і він, узявши гроші з столу, протискувався до мене.
Примостившись на брудних східцях балагана, завішеного чимось синім, ми дивилися на метушню кругом, ковтали куряву й прислухалися до музики, що, змішуючись, лилася з різних оркестріонів, та до хрипких голосів закликальників, які збирали гроші. Я дивилася на землю, покриту сміттям: папером, недокурками, розтоптаними квітами, розірваними квитками, а коли повільно підняла очі, то побачила наших дітей. Беллерман тримав за руку Клеменса, дівчина — Карлу, а малюка Беллерман і дівчина несли на ношах. Діти смоктали великі жовті льодяники на паличках. Я бачила, як вони сміялись, озиралися на всі боки, як зупинились біля тиру. Беллерман підійшов ближче, і Клеменс потримав ручку нош, поки Беллерман брав рушницю. Клеменс подивився через його плече на мушку. Видно було, що діти щасливі, і коли Беллерман застромив у волосся дівчині червону паперову квітку, вони весело засміялися. Потім вони звернули праворуч, і я побачила, як Беллерман відлічив Клеменсові в долоню гроші, бачила, як у сина рухалися губи, коли він лічив за ним, бачила, як він, лагідно всміхаючись, підвів обличчя й подякував Беллерманові.
— Ходімо,— сказала я тихо Фредові, встала і, взявши його за комір пальта, звела на Ноги,— он наші діти.
— Де? — спитав він.
Ми подивились одне одному в очі, і між нами, в цих тридцяти сантиметрах простору, вмістилися тисячі ночей, які ми з ним провели в обіймах. Фред вийняв з рота сигарету й тихо спитав:
— Що ж робити?
— Не знаю,— сказала я.
Він потяг мене в якийсь закуток між балаганом та зупиненою каруселлю, шатровий верх якої був покритий зеленим брезентом. Ми мовчки подивилися на кілочки, до яких були прив'язані мотузки.
— Зайдімо сюди,— сказав Фред. Він розсунув два шматки зеленого брезенту, протиснувся в щілину й допоміг мені увійти всередину. Ми посідали в темряві — Фред на великого дерев'яного лебедя, я — поруч нього, на дерев'яного коня. Бліде Фредове обличчя було розітнуте білястою смугою світла, що падала через щілину між полотнищами намету.
— Може,— сказав Фред,— мені не слід було одружуватись.
— Дурниця,— сказала я,— звільни мене від таких розмов. Так говорять усі чоловіки.— Я подивилася на нього й додала: — А до того ж, хоч мене це не вельми втішає, але чи багато кому з жінок пощастило зробити свій шлюб бодай стерпним?
— Те, що пощастило зробити тобі, більшості жінок — не вдається,— сказав він і, піднявши обличчя від голови лебедя, поклав свою долоню на мою руку. Ми вже п'ятнадцять років одружені і...
— Прекрасний шлюб,— сказала я.
— Блискучий,— сказав він,— справді блискучий.
Він поклав обидві руки на голову лебедя, опустив на них обличчя і знизу стомлено подивився на мене.
— Я певний, що без мене ви щасливіші.
— Це неправда,— сказала я.— Якби ти знав...
— Якби я знав що?
— Фреде,— сказала я,— діти щодня разів десять питають про тебе, а я щоночі, майже щоночі лежу й плачу.
— Ти плачеш? — сказав він, знову підвів обличчя подивився на мене, і я пошкодувала, що сказала йому про це.
— Я кажу тобі це не задля того, щоб сказати, що я плачу, а щоб ти знав, як дуже ти помиляєшся.
Раптом крізь щілину просочилися промені сонця; пройшовши через зелений фільтр, вони пронизали все це кругле приміщення, і в ясно-золотому світлі постали фігури каруселі: коні з вищиреними зубами, зелені дракони, лебеді, поні, а позад нас я побачила оббиту червоним оксамитом весільну карету, запряжену парою білих коней.
— Ходімо туди,— сказала я Фредові,— там нам буде зручніше сидіти.
Він зліз зі свого лебедя, допоміг мені зійти з коня і ми сіли одне біля одного на м'якому оксамиті карети. Сонце знову зникло, і нас оточили сірі тіні звірів.
— Ти плачеш? — спитав Фред, подивився на мене й підняв руку, щоб обняти мене, але потім опустив її знову. Ти плачеш тому, що я пішов?
— І тому теж,— сказала я тихо,— але не тільки тому Сам знаєш, мені було б краще, якби ти був з нами Але я розумію також, що ти цього не витримаєш, і як іноді подумаю, то це й добре, що ти не з нами Я боялася тебе, боялася твого обличчя, коли ти бив дітей, боялася твого голосу, і я не хочу, щоб ти просто вернувся і все знов було так, як до того, коли ти пішов. Краще вже лежати в ліжку й плакати, ніж знати, що ти б'єш дітей тільки тому що в нас немає грошей. Адже причина в цьому, правда ж? Ти б'єш дітей тому, що ми бідні?