Я подав Вагнерові руку, і він мовчки, бо в роті у нього були цвяшки, кивнув на другу табуретку. Я сів, витяг з кишені конверт, а Вагнер посунув до мене через стіл кисет з тютюном і цигарковий папір. Та я ще не докурив сигарети і, подякувавши, простяг йому конверта й мовив:
— Може...
Він вийняв з рота цвяхи, провів пальцем по своїх шерехатих губах, щоб перевірити, чи не прилип який цвяшок, і сказав:
— Знову доручення до вашої жінки... Так-так.— Похитавши головою, він узяв у мене конверт.— Зробимо. Як тільки онук прийде від сповіді, я його пошлю. Десь...— він подивився на годинника,— десь за півгодини.
— їй це потрібно сьогодні ж, тут гроші,— сказав я.
— Знаю,— відповів він.
Я подав йому руку й пішов. Піднімаючись східцями, я подумав, що в нього можна було б попросити грошей. Якусь мить я вагався, а потім піднявся на останній східець і, протиснувшись крізь юрбу біля входу, знову вийшов на вулицю.
Коли хвилин за п'ять я зійшов з автобуса на Бенекамштра-се, дощ усе ще лив; я побіг попід фронтонами високих готичних будинків, які зміцнили підпірками, щоб зберегти їх як визначні архітектурні пам'ятки. Крізь обгорілі провали вікон видно було темно-сіре небо. Тільки один з цих будинків заселений; я забіг під дашок, подзвонив і став чекати.
У лагідних карих очах служниці я прочитав те саме співчуття, що його колись викликали в мене ті бідолахи, на яких я тепер, здається, починаю скидатися. Узявши в мене пальто й берет, вона струсила їх перед дверима і сказала:
— Боже мій, на вас же, мабуть, не зосталося й рубця сухого.
Я кивнув їй, підійшов до дзеркала й руками пригладив чуба.
— Пані Бейзем дома? — спитав я.
— Ні.
— А вона пам'ятає, що завтра перше число?
— Ні,— сказала дівчина.
Вона пропустила мене до вітальні, присунула стіл ближче до груби й принесла стілець, але я й далі стояв, прихилившись до груби спиною, і дивився на стінного годинника, який ось уже сто п'ятдесят років показує час родові Бейземів. Кімнату заставлено старовинними меблями, вікна — готичного стилю.
Тримаючи в руці чашку кави для мене, дівчина тягла за підтяжки Алм{юнса Бейзема-молодшого, якому я зобов'язався втлумачити правила дій з дробами. Хлопчина — здоровий, червонощокий і любить бавитися каштанами у великому саду; він старанно збирає їх і навіть носить із сусідніх садків, де ще немає власників; останні тижні, коли вікно було відчинене, я бачив натягнуті між деревами довгі низки каштанів.
Обхопивши чашку обома руками, я посьорбував гарячий напій і, дивлячись на це розпашіле здоров'ям обличчя, повільно втлумачував хлопчикові правила дій з дробами, хоч і знав, що то марна річ. Сам по собі він чемний, але дурний, такий же дурний, як і його батько й мати, брати та сестри; в усьому домі єдина розумна людина — служниця.
Пан Бейзем торгує старими речами. Він вельми люб'язний, і іноді, коли ми з ним зустрічаємось і він кілька хвилин розмовляє зі мною, в мене виникає абсурдне відчуття — начебто він заздрить моїй про4)есії. Як мені здається, він усе своє життя страждає через те, що від нього чекають чогось такого, до чого він нездатний — скажімо, керівництва вели кою фірмою, а для цього потрібні твердість і розум. Обох цих якостей йому якраз і бракує, і коли ми з ним зустрічаємось, він з таким запалом розпитує мене про всі подробиці моєї служби, що мені спадає на думку: Бейзем набагато охочіше, ніж я, усе своє життя просидів би на невеличкій телефонній станції. Він цікавиться, як я обслуговую клапанний комутатор, як з'єдную абонентів, запитує мене про жаргонні слівця телес}юністів, і думка про те, що я можу підслу хати будь-яку розмову, викликає в нього дитячий захват.
Цікаво! вигукує він знову й знову. Як це цікаво!
Час минав повільно. Я звелів Альфонсові повторити правила, продиктував приклади і, курячи, чекав, поки він їх розв'яже. На вулиці було зовсім тихо. Тут, у центрі міста, така тиша, як у малесенькому степовому сільці, коли худобу виганяють на пашу і в селі залишається хіба що кілька хворих бабусь.
— Щоб поділити дріб на дріб, треба чисельник першого дробу помножити на знаменник другого, а знаменник першого — на чисельник другого.
Раптом його погляд зупинився на моєму обличчі, і він сказав:
— А Клеменс одержав з латині четвірку.
Не знаю, чи помітив Альс}юнс, як я здригнувся. Від цих його слів у моїй уяві раптом сплив образ мого сина, синове обличчя — бліде обличчя тринадцятирічного хлопчика — наче навалилося на мене, і я згадав, що він сидить за однією партою з Альс}юнсом.
— Це добре,— насилу вимовив я,— а ти що одержав?
— Двійку,— відповів він, і його невпевнений погляд ковзнув по моєму обличчю, наче він щось шукав. Я відчув, як червонію, і водночас мені стало до всього байдуже, бо в цю мить на мене наринули обличчя — обличчя моєї жінки, моїх дітей, величезні, наче їх спроектували на мене, і мені довелося заплющити очі, коли я мурмотів:
— Далі. Як множиться дріб на дріб?
Він тихо сказав правило й глянув на мене, але слів його я не почув: я думав про своїх дітей, приречених невпинно крутитись у якомусь зачарованому колі — починаючи з пакування шкільного ранця й кінчаючи службою десь у конторі. Моя мати бачила, як я йшов ранком з ранцем за плечима до школи, і Кете, моя жінка, бачить, як ідуть ранком з ранцями за плечима наші діти.
Дивлячись на Альфонса, я втокмачував йому правила дій з дробами, і деякі з них він повторював; урок, хоча й повільно, посувався, і я заробив дві з половиною марки. Я продиктував хлопчикові завдання до наступного уроку, випив останній ковток кави й вийшов до передпокою. Дівчина висушила на кухні моє пальто й берет; допомагаючи мені надягнути пальто, вона всміхнулася. І коли я вийшов на вулицю, то згадав грубувате, добре обличчя дівчини й подумав, що в неї можна було попросити грошей; якусь мить повагавшись, я підняв комір пальта, бо дощ усе ще лив, і побіг до автобусної зупинки, що біля церкви Скорботної богоматері.
Через десять хвилин я вже був у південній частині міста, сидів на кухні, де пахло оцтом, і бліда дівчинка з великими, світло-карими, аж жовтими очима вимовляла латинські слова. А тоді двері з сусідньої кімнати відчинились, і в дверях з'явилося худе жіноче обличчя з великими, майже жовтими очима. Жінка сказала: