Отакечки ми й мовчали: мовчали та мріяли; мовчали та гадали і рік, і два, а далі остогидло нам мовчати, та так остогидло, що й сказати не можна; наче перед смертю закортіло говорити...
— Про що ж би його говорити? Хіба про Київ? — питаю Опанаса.
— Е, ні, ні, страшно...
— Ну, про картоплю? ,
— Про картоплю, може, й можна, а попробуймо... Та гляди ж, обережно, озираючись, щоб хто не підслухав.
Почали та й згадали, яку-то добрячу картоплю їли ми під Лирятином у баби Оришки. От якби такої картоплі й собі розвести! Так що ж, насіння такого нема; баба Оришка і дала б — так і в неї бігма; коли б у неї було більш, коли б у неї не такий малюсінький город, так би...
— Цитьте! Що се ви почали! Бач, до чого доверзлись! Хіба забули! — гукнула на нас нянька Горпина. Ми так і присіли... Справді, далеко ми зайшли. Значить, і про картоплю не можна говорити... Цур же їй! Давай знов мовчати — спокійніш і благородніш. Мовчали цілий рік. Якраз у саму страсну п'ятницю 4 закортіло знов говорити. Ми швидше за шапки та до церкви. Стали на криласі та як гукнемо за дяком: "Искупил ни єси от клятви законния"... Я взяв горою, а Опанас окселентуе мені низом; от, думаємо собі, переб'ємо голод, продеремо горло; а дяк як штовхне під бік та до нас: "Цитьте! Щоб вам заціпило!" Чи то ми не в той голос взяли, чи хто його зна чого, тільки не дав нам співати, вилаяв і з церкви вигнав...
Перетерпіли ми суботу, а в неділю, розговівшись, знов закортіло у нас співати. Сіли біля вікна, мовчимо, кріпимося; поки люде були в хаті — терпіли, а як повиходили усі з хати, ми в один мент, мов змовились, давай співати:
У місяці у юні випала пороша,
Тим дід бабу полюбив, що баба хороша!..
та навприсядки, мов парубки, носимося по хаті та додаємо словами:
Тільки баба вирне, А дід бабу пірнеі..
Аж гульк! Перед нами квартальний!.. Ми так і застигли!..
— А що се ви робите? — питає.— Га? Співаєте?.. Хіба не знаєте, що українських пісень співати не можна, заборонено!.. Та вам за се... Знаєте... Та я вам за се!..
Мовчимо ми. Звісно, що ж тут казати? Застав над піснею... "Заступи нас мати божа!" — молюся я мовчки, а квартальний зближається до столу, де стояла паска, горілка і вино. Опанас зараз і собі туди; миттю вхопив пляшку з мадерою, налив велику склянку доверху та "Христос воскрес!" до квартального. Похристосувався і випив з квартальним. Тоді і я став сміливий і собі похристосувався і випив з квартальним. Просимо його сісти, не погордувати та свяченого покуштувати... Сів, спасибі йому, їсть і вже не сердиться, а так ласкаво питає:
— Що се вам прийшло в голову по-українськи співати? Ми висповідались йому, наче попу на духу, розказали, як
нам кортіло спершу говорити, а потім співати, усе розказали. Слухав він, слухав, та й каже:
— Коли вже ви не стерпите, щоб зовсім мовчати, так я запоможу вашій біді: інколи заходитиму до вас і будемо говорити про всячину; зо мною "про все" можна балакати, тільки з умовоїр — без мене мовчати, і про се, що я кажу, анітелень! Чуєте?
Зраділи ми! Та ми до сього торгу і пішки, обіруч!.. Ще раз похристосувались, випили усе, що було... А ввечері і кажу нищечком Опанасові:
— Та й дурні ж ми з тобою! Як таки так: четвертий рік живемо у Києві і не догадались самі, щоб закликати квартального та з ним розмовляти! Прямо дурні! Ну, та дякуймо ж богові, що він заради Великодня запоміг нам! "Слава тобі, показавшому нам світ!"
Ждемо день — мовчимо; ждемо тиждень — мовчимо; знов починає кортіти на розмову, а квартальний не йде. Аж ось увечері в суботу "гряде жених от полу нощи". Трошки веселенький —— ще краще, менше вип'є. Сіли. Мовчимо. Не знаємо, з якого боку і про що можна. А квартальний мовчки дивиться по стінах, по столах, по шафах, запримітив на столі календар Андріяшева 5, розгорнув і каже:
— Се нічого, се можна!.. А тих, знаєте, заказаних книжок, часом, нема у вас?
— Крий боже! Цур їм! Крім отсього календаря та "Байок" Глібова , нічого нема!..
— Бач! От "Байок" і не слід держати, бо се книжка українська, а українські книжки заказані начальством!..
Повинились ми, сказали, що сього не знали, і зараз швир-нули "Байки" в грубу. Квартальний похвалив нас за се та й питає:
— А як ви гадаєте про начальство? Що таке начальство і від кого воно?
— Про се, признаться, ми не гадали; але ж звісно, начальство од бога... "Всяка душа властям да повинується, ність власті, аще не од бога суть",— вирік Опанас.
— Так, так! Розумне ваше слово! — і знов похвалив. Та й знов питає:
— А чи можна жити без начальства?
— Історія свідчить нам,— став я відповідати, але гість наш замахав швидше руками та до мене:
— Годі, годі! Гетьте з історією! Нащо вона нам? Ви говоріть не по історії, а по душі...
— По душі?.. По душі., начальство.. Як же без начальства? Хто ж би тоді піклувався про нас? Хто ж би гадав за нас? Начальство... Ми б погибли без начальства: розжиріли б, роз-стовстіли б, знічев'я б і бога забули... Самі здорові, знаєте, що коли б не було начальства, кому б ми платили податі і налоги? Нікому! Ті б гроші лишалися у нас у кишені; ми на них стали б розкошувати, товстіти, п'янствувати... Без начальства за кого б ми молились богу? Ні за кого! А не молячись, забули б і бога, а забувши бога і його заповіді, стали б красти, розбивати людей, розпустувати, зовсім би скаменіли, перевернулись у звірів... От що б вийшло без начальства!..
— Так, так! Правда, свята правда! — знов похвалив і каже:
— Та ще не все: без начальства не було б государства, без государства не вдержалась би сім'я, а без сім'ї, що?.. Звір'є — і те живе сім'єю...
— Не все звір'є! — роззявив я рот, а Опанас швидше мене за рукав та сам до квартального.— Порадьте, будьте ласкаві, що можна робити, а чого не можна?
— Можна усе те, що на користь государству, начальству, церкві, громаді і сім'ї... Що хоч, те й роби — тільки в хмари не заходь...
Випили!
— Я,— кажу,— ніяк не знайду собі роботи.
— А якої вам роботи?
— Та такої б, поздоров боже вас, щоб не сидіти мовчки, а можна розмишляти.
— Гм! Роз-ми-шляти... Бач, чого гиря забажала проти ночі — кісничка!.. Що ж, і така робота є: приміром — шинкувати! Скільки-то в сім ділі треба голову поламати та покрутити мозком... Се діло не просте; хто, не розжувавши, візьметься за його зараз — тпрру та ну, та й не вивезе, зникне; а шинкувати — розмишляючи... Е, се діло добре і начальство за се нічого... От і робота. Що ж?