— Ану, Федю, Анно, спати йдіть! — повелів Гутак.— Ти, Федю, піди на оборіг. Там ще троха того сінища, аби хто не загромадив! Заким нове буде, все ся старе пригодит! А ти, Анно, маєш ми пильнувати китиць на шпихлірі. Уважай! Уже хтось позаякосітної ночі, бачу, заходив тамтуди! Там си постели на підрі та пильнуй!
Уже було пізно вночі. Дощ перестав, хмари перейшли, а темне голубе небо яріло тисячами звізд. Тиха, ясна, запашна ніч весняна! Спокій, сон ллється на землю з морганням звізд. Позатулювані цвіти похилилися під вагою крапель дощових, громадячи в своїм нутрі запах тих чаруючих пахощів, котрими завтра рано привітають пишно сходяче сонце. Великі дерева садові стоять німо та поважно в нічній тіні, часом ворухнуть своїми грубими конарами і посиплють додолу грубі каплі дощу, немов розсипаний рядок перел.
У Гутака давно уже погашено. Гутак спить якось несупокійно на лаві під вікном. У хаті лиш тільки й чути, що його незрозуміле воркотання. Гутачка після цілоденної закрутенини заснула, немов у воду пронирла, а її суха права рука лежить обіч неї, проста та мертва, немов до боку причеплена ломака. Із цілої челяді не спить лиш Анна на шпихлірі. Чи тому, що її постіль тверда, чи, може, з іншої якої притоки, вона неспокійно перевертається з боку на бік, час від часу важко здихаючи.
— Ігій на тя, криваку поганий! О, чудо чудне! — воркотала вона, хоть, очевидячки, тепер бодай не мала до того найменшої причини. — І десь, мерзенник, все ся мене чіпає та й мене! Чого він потребує від мене? Бігме, коби ми ще щось такого, то не буду питати... так го замалюю, що ввидит!
— Ну, ну, добре, що не осліпне! — відізвався насподі грубий голос, а за тим Анна почула протягле реготання.
— А ти чого ту, мерзо світу? Чого ти ту потрібно? Не можеш там пильнувати оборога? Ей, як хто сіно закраде, будеш ти собі мати! Певно, ти господар ще й другу ногу вломит!
— Та-бо не кричи, Аннуню! — підлизувався Федьо, лагодячи, кілько міг, свій воловий голосок. — Чого кричиш? Таже як мене буде бити, то тебе боліти не буде! А видиш, я такой ліпший! Прийшов-єм і ід тобі подивитися, ци ся, бідненька, не боїш сама?
— Аби-сь знав, що ся троха побоюю! Най-но, як який злодіїще зайде, що тогди зроблю?
— А видиш! — говорив Федьо. — Ци я не казав. От, добре-м зробив, що-м надійшов. Не правда?
І Федьо, намацавши потемки драбину, принявся осторожно лізти на шпихлір.
— Ну, а тебе чого сюда мара несе? — шептала Анна уривисто, но заразом з певною м’якістю в голосі.
— Ба, як то чого? Тадже треба обдивитися, ци де злодій не пропоров стріху. На чорта здасться й твоє пильнування, як заснеш, а він крізь діру геть китиці повитягає.
— Та йди, йди, я вже сама обіздрю, ци де нема шпари!
— Е, ти дуже прудка, Аннунцю, серденько! — говорив Федьо, підлазячи чимраз вище по драбинці догори.
Місяць саме викотився в повнім срібнім блиску на небо. Сонна природа немов стрепенулась у його світлі, і проглипнула на нього мокрими тужливими очима, і знов спокійно затонула в розкішний сон. Серед рівнини темнілася Слобода на високім горбі, облита з двох сторін невеличкою рікою і оперезана високими уривистими берегами, котрих боки із жовтої глини видавалися в блідім полусвітлі, як золотий широкий пояс на стані розкішної красавиці. Та й пишна ж бо красавиця, тота Слобода! Її десять хат і кільканадцять будинків господарських, кинені, неначе случайно, на вершок горба, обтулені густими зеленими садами, дрімають тихо. Гладка рівнина обливає з трьох сторін Слободу, немов спокійне зелене озеро спокійний зелений острівець. А в невеличкій віддалі, неначе темні береги того зеленого озера, стоять із трьох сторін густі темні ліси і звільна колишуться і шумлять без вітру, немов живі. Світи, світи, пречудний місяцю, на тот залив весняної зелені, на тото безконечне багатство форм стрійних, на тото море життя, запаху і красоти. Лий своє трепечуще світло крізь тусклі віконця в тоті сонні хатки, на лиця їх сплячих мешканців! Навівай їм своїм світлом спокійні, щасливі сни на душу а затри в ній прикрі згадки і спомини про тяженьке, трудне життя наяву! Світи, місяцю, на тоту чисту і тиху картину, а все, що нечисте, несправедливе і погане, заховай ласкаво у густій темній тіні!..
III
Пан професор Крицький аж дихати не міг з превеликої досади. "Що,— говорив він до своєї жінки щовечора,— тоті хами так оціняють мої заслуги, так поважають науку? Аби один догадався поставити мене на кандидата до ради! Ну, чи не побліка ж то? Найрозумніша голова в селі, а навіть у раді не засідає! Але погдіть, нужденники! Я вам покажу, що я знаю!"
І в нападі лютості пан професор червонів, як буряк, і гримав рукою о старий щербатий стіл. Жона, котрій муж в тій хвилі, може, видався й справді страшним, а може, забавнішим, як звичайно, лагодила його гнів:
— Та дай спокійі Не лються! Шкода си здоров’є псувати з мудями. Я би, бувши тобою, не пхалася до тої ради. Чорт її побери. Мене аби самі тягли, то я би не йшла. Ото ми макогони, винайшли честь! От досить, що нас панбіг єдним покарав,— що ся мусимо лиш гризти й гризти з тов поганню, з тими їх дітищами! Ще ти си треба й зо старими заходити?
На згадку про сільських дітей пан професор здихав важко. Його професорське звання було для нього каторгою. Справді,— пан-біг, коли б був зумисне хотів його покарати, не був би винайшов для нього тяжчої кари. Для того чоловіка, гордого своїм родом, просяклого уроєною панськістю і удаючого пана усюди, помимо своїх невеличких доходів, не було більшого униження, як вступати в стару, давно небілену шкільну кімнату, від котрої віяло сирістю, стухлістю та гнилими деревними грибами, вступати межи немитих, убого поодіваних та ще й пустих та непосидючих дітей тих самих хамів, котрими він глибоко погорджував традиційною погордою свого роду. В першім опалі свого гніву пан Крицький мало що не поклявся при жінці, що на другу неділю замкне школу і не допустить раді тут збиратися. "Най си, про мене, радят онтам на смітнику! Така ми то й рада! Кілька капустяних голів!" Но пані Крицька не могла того допустити. Все і всюди практичніша від свого чоловіка, вона збоялася, щоби її муж не наразив собі війта і радних супротивленням. Пан Крицький дався укоськати і прирік не перепиняти зборам ради громадської, но зато ніякі просьби не могли вимогти на нім, щоби бодай що-то лагідніше обходився з дітьми під час шкільних годин. Бідні небожата за той тиждень немало перенесли на своїх хребтах синців. Се мав бути початок відплати за невдяку їх татів. Весь той тиждень був у школі правдивий судний день.