Федьо зареготався голосно на тоту бесіду, а Анна, кинувши на нього огнистий, гнівний погляд, як стріла, рушила через сіни, злопотіла коновцями, довгий час шарила за коромислом, все щось воркочучи про погану правду багатих та про свою лиху долю.
— Но, но, правдомівнице моя! — сказала Гутачка й собі ж роздосадувана. — Стули си трошка той дзюбок! Не будь така дуже широка! Ще тя ніхто не б’є, не кривдит, ані нічо! Не вирікай так дуже на тоту багацьку правду. Без неї би-сь, небого, нині або жебрала хліба, або в Бориславлі корбов крутила! А ти,— додала, обертаючися до Федя,— чого стоїш та зуби сушиш? Он би-сь пішов та під худобу постелив! Що ї зачіпаєш? — запитала по хвилі, коли Анна відійшла.
— Та яка ї мара зачіпає? — відповів Федьо. — Не знати, хто ї зачіпає. Она йде вигоном із травов, а я за нев. Та й тілько всего, що-м їй сказав: "Може би-сь от мене посадила наверх тої трави та занесла додому!" А вна вже й розтеревенилася! Угу на тя!
— Но, но, йди до роботи! — сказала Гутачка і пішла назад до хати, приговорюючи: — Мара ту яка межи вами правди дійде! — І знов принялася поратись коло печі, щоби приладити вечерю для чоловіка і челяді.
Ось і Гутак обудився, позіхнув два-три рази і встав.
— О, вже вечір! — сказав, поглядаючи на вікна. — Ну, буде сльота вночі. Худоба прийшла вже?
— Ще ні,— відказала жінка.
— А челядь де?
— Он Федьо в стайні стелит, а Анни десь іще з водов нема.
— А де Мирон?
— А хто го знає, де? — відповіла Гутачка трохи сукристо. — Десь собі помеже хати пішов. А що йому? Гадає, що вже він ту пан!
Мирон був Гутаків приймич. Сирота, без вітця, без матері, він виріс у наймах, і сам не знав, яким способом прийшов до тої честі, що Гутак узяв його дістоді за сина. Но діло було дуже просте. Гутак потребував робітника, а перечувши про Мирона, узяв його до себе, обіцяючи, як звичайно роблять бездітні вітці, що "по моїй смерті все боже та твоє". Но Гутачці було то дуже не в лад. Вона уважала того приймича за живий докір на свою бездітність і старалася розличними дрібонькими жіночими способами викурити його з хати, хоть не важилася одверто виповідати свого наміру перед чоловіком.
— Хо, хо, хо! Паничу мій,— сказав Гутак,— не будеш ти в мене так лельом-полельом поводитися. Годі, небоже, дармо хліб їсти! Нині най іде з кіньми на ніч у Радичів!
Уже геть смерклося. Груба пітьма зачала залягати землю. Вітер холодний повіяв від заходу і почав товкти шиби вікон грубими краплями дощу. Гутак натяг на плечі стару гуню і пішов оглядати худобу і діздріти, чи Федьо і пастух Трофим припнуть кожде, як треба. Обора сейчас заметушилась. Чути було голосне гейкання Трофима, і грубий голос Федя, і Гутакову сварку. А в сінях Анна викликувала щомоці: "На, моя маленька, на, на, на! На, сивулька, на, на, на! Ну, поступися! Тихо стій та їдж! Гов!"
У печі палав огонь, сичали та сипіли сирі поліна, палахкотячи побіч сухих, газдиня наливала горшки водою і приставляла ід печі, раз по раз поправляючи грань довгим обгорілим на кінці ожогом.
— Йой, газдинько! — почувся за нею дзвінкий веселий голос. — Ще на волосок, тай би-сьте ми були око виштуркнули ожогом!
Гутачка обернулася, а її в’яле, поморщене лице ще дужче прив’яло і протяглося.
— Овва, не велика би й шкода була! Ще би про твоє око люди сіяли й орали!
— Ба, а я що? Я пси? — промовив Мирон. — Тадже би за мене ніяка дівка не пішла! Що ви, газдинцю, гадаєте? Хіба не так?
Мирон, сміючися весело, сів на лаві. Був то хороший парубок середнього росту. Рум’яне лице було кругле і повне. Очі чорні, блискучі, волосся також чорне густе і довге, підстрижене в кружок, обнімало твар, немов гарні рамки. Із цілої його подоби пробивалося здоров’я, сила І жвавість. Смотрячи на нього, ніхто би й не сказав, що се сирота-поштуркач, що змаленьку зріс межи чужими людьми, що ніколи не зазнав пестячої руки, ні люблячого серця матері.
— А ти, паничу, куди ходиш? — відізвався до нього Гутак, уходячи в хату та обтріпуючи змочений капелюх.
— А куди ж би-м мав ходити? От-єм троха постояв на вигоні, а відтак-єм на хвильку зайшов до Хохлачика.
Губи Гутака здригнули. Зморщивши брови, він гнівно запитав приймича:
— А чого ж ти там потребував?
— Та нічого. От-єм зайшов: "Добрий день!" Та й далі.
Мирон говорив не запинюючись, не теряючи своєї смілості, ні своєї веселості, хоть і бачив гнів на чолі господаря.
— Чуєш, небоже! Понині стало! — сказав твердо Гутак. — Не важ ми ся більше там заглядати! Розумієш?
— Та чому ні? Розумію.
— А нині підеш з кіньми на ніч у Радичів.
— Та добре. Лиш от злива, худоба перемокне. Аби, борони боже, що не зашкодило.
— Вона незадовго уймеся! А попасти конче треба. Завтра треба буде від'їхати до міста, до присяги. А годувати їх нема чим.
Поволі ставало живіше у хаті. Огонь палав у печі і кидав своє мигкотяче світло на вікно і противолежачу стіну. Анна, служниця, видоїла корови, позливала молоко у горнець і внесла його до хати. Увійшов і Федьо, штильгукаючи та всміхаючись. Анна, швендяючись мимо нього з ситком у руці, не позабула кинути на нього напівгнівним, а напівхитрим поглядом, за котрий Федьо віддячив їй не зовсім легким штуркненням у бік. Напослідок увійшов і Трофим, хлопець около п’ятнадцяти літ, у великій, старій шапці, котра опиралася на його ухах і носі, закриваючи тим способом перед його очима всю суєту і злість світову. Він держав у руках ліскову ломаку, котру кинув під лаву. Сам, позбувшися з голови важкої кучми, засів мовчки у кут на запічок і, страшно соп’ячи, принявся розмотулькувати із сухих заболочених ніг волоки від ходаків.
— А що? — спитав Гутак, сидячи по кінець стола. — Ци попаслася худоба? Куди-сь гонив?
— А он по Мочарах. Там тра́ви у коліно.
Тим часом у хаті гамір ставав чимраз живіший. Мирон сміло запитав Гутака, чи вибрали його на війта, а Гутак на то усміхнувся і відповів йому знаним жартом, що-ді не пхай своє рило туди, куди тебе ніхто не просить. Гутачка зачала про щось правдатися з Анною, а Федьо дрочився з Трофимом, шарпаючи його раз за разом за ноги, внаслідок чого бідний Трофим за кождий раз перевертався горілиць на запічок.
Вечерю варено на дві руки: для Гутака і Гутачки окремо, а для челяді знов окремо. Коли всі повечеряли і богу подякували, Трофим перший пішов спати до стайні, щоби завтра встати зарана. Мирон виглянув надвір. Вітер утих, но дощ іще потрохи перепадав. Він надів стару Гутакову гуню, узяв поверх неї ряднину, на голову старий капелюшище і пішов з хати підсвистуючи — без найменшої тіні недовільності на лиці. Той його веселий і безпечний вид, той незамутимий супокій дуже гнівив Гутачку. Вона живіше зашвендяла по хаті, зачала дужче воркотати на Анну і на Федя, збираючи лівою рукою миски зі стола.