З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхаєтся:
— Почалось бабське чаклування.
— Тату, хiба можна таке казати? — аж нiби страхається мати. Їй i досi вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.
— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:
— I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!
— Якi мiнiстри? — одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:
— Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?
— Бачу.
— Це i є мiнiстр.
— Таке скажете! — смiюся я.
— Ти не смiйся — справжнiсiнького мiнiстра бачиш, — запевняє дiдусь.
— Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були мiнiстри?
— А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. — Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом, питається про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
— Дерев'яного? — перепитав дiдусь.
— А де ж на залiзного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
— Це правда, — зiтхає дiдусь. — Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях...
— Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.
— Рiдке жито, — по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. — Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й приїхав до вас.
-Доведеться пособити чоловiку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дiдусь. — Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з доброї сталi варився.
— Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, — когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця.
Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону:
— А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене... — і замовкаю.
— Як же вiн хотiв посмiятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.
— А ви не будете сердитись, коли скажу?
— Та, мабуть, не буду.
— Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
— Таки був аж мiнiстром, — посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
— I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
— Та нi, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.
— Тодi у Києвi?
— Нi, ще ближче, — грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках.
— Тодi у Вiнницi? — зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
— Iще ближче: у своєму селi!
— I що це за мода пiшла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.
— Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими.
— I ви були з ними заодно?
— Нi, ми були проти них.
— А в що ж ви зодягались?
— В те, що мали: однi в кожухи, другi — в киреї, третi — в свитки, четвертi — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.
"Скiльки свiта, стiльки й дива!" — сказала б на це моя мати.
— I за кого ви були? — питаюсь я далi.
— За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
— Вона великою була? . ..
— Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою.
— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
— Нi, тепер я комбiдчик, — весело смiється дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем'єр-мiнiстр тепер головує — аж у повiтовiй споживспiлцi.
Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на тонке дiло — полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
— Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазiї вивезла? — цюкає i цюкає своє.
Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
— А ви так зробiть по тезисах: воли — у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.
Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає говорити без неї:
— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi — навiть народу не стало.
— Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого дня? — почав дiд совiстити старосту. — Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
— Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали — куркулi, середняки i злиднi.