Батьки посідали на вільних коней. Мами махали їм із-за огорожі.
Тільки один чоловік лишився стояти біля каруселі, не зіскочив на круг — маленький спокійний міліціонер. Усі гукали до нього: "Залазьте! Покатайтесь!.." Але він мовчав. Видно, дуже стомився на чергуванні; аж щоки йому посиніли од безсонної" ночі.
А Максим, тільки-но побачив маленького міліціонера, враз упізнав його.
Гум-гам! Він з'явився, тільки-но Максим подумав про нього, в темно-сірому, з блискучими ґудзиками скафандрі, схожому на міліцейську форму.. Це ж він грався тоді з Максимом та з усіма вершниками.
Гум-гам підморгнув другові, коли той проїжджав повз нього, і навіть свиснув у срібний свисток: не скучай, Максиме, катайся на здоров'я!
Карусель крутилася швидше й швидше, і Максимові здалося, що дерева розступилися, одсунулися від скаженої каруселі. Затим вони злилися в одне зелене коло. Тепер Максимові видно тільки дерев'яну голову. Та хвіст переднього коня. Та таткове обличчя, коли озирнешся. Ех, глянули б на нього Сергій, Мишко та інші хлопці!
Як він летить-скакає. Не гірше, ніж на справжньому коні.
Тр-р-р!.. Знизу почувся страшний тріск. Карусель здригнулася, спинилась.
— Неподобство! Дорослі люди — а дурієте! — Це кричала сердита тітка, відмикаючи замок на хвіртці. — Всю машину мені поламали. Ось викличу міліцію...
Батьки позлазили з коней, позабирали маленьких вершників.
— Ось не кричіть, будь ласка, — мовив Максимів батько. — Міліціонер щойно був тут і не зробив нам зауваження. А механізм ми не вмикали.
— Як то не вмикали, ви ж крутилися! — знову заходилася кричати тітка і раптом спокійно погодилася : — Правильно. Машина замкнена... Але все одно неправильно ви поводитесь, громадяни. Парк ще не відкривали.
— Як не відкривали? — обурилися в один голос батьки.
— Гуляти гуляйте. А ігри ще закриті, — пояснила тітка і як доказ показала важкий замок.
Замок переконав батьків. Усі одразу стали розходитись.
— Коли ж вони відкриються? — спитав Максимів батько.
— Одного чудового дня загримить музика, продаватимуть квитки, отоді й катайтеся хоч і весь день.
— Музика, здається, грала, — згадав Максим.
— Не помітив, — сказав батько. — Я ж бігав.
— Якби не тітка, ми каталися б до вечора. Навіть без музики.
— Навряд, — відповів тато. — Я й досі не розумію, як увімкнувся мотор. Може, замикання?
— Дуже просто. Він знав, що ми хочемо кататися... — Максим затнувся, мало не назвавши Гум-гама.
— Хто знав? — Тато засміявся. — Ах ти, винахіднику! Ну що ти тямиш в електриці!..
— А навіщо тямити? Катайся, коли хочеш, та й годі, — пробурчав Максим.
Він усе озирався: чи не з'явиться знайома постать у міліцейському скафандрі.
Ні, недаремно зник Гум-гам, коли прибігла галаслива тітка. Правильно казав його друг: деякі дорослі тільки псують гру...
Максим не знав, що коли буркотлива тітка позамикала всі замки й пішла собі, порожня карусель здригнулася й безшумно почала крутитися. Ні, вона була не зовсім порожня: на одному коні сидів маленький чоловічок у сірому скафандрі. Він щасливо посміхався й бурмотів: "Оце так гра, всім іграм гра. Весела карусель, карусельна карусель. Зараз у мене ця карусель покаруселиться..."
Карусель крутилася дедалі швидше й швидше, вона стала схожа на велику дзигу, потім на велосипедне колесо, потім на гвинт літака. І раптом той гвинт плавно знявся з місця й полетів над парком. Дедалі вище й вище летів над дахами будинків, угвинчуючись у небо, сяючий круг. Аж у самісіньку глибінь неба.
Кажуть, таємничий диск бачили мешканці різних міст. Він летить з величезною швидкістю, змінює свій колір, кружляє на місці, — одне слово, каруселиться, як сказав Гум-гам. Але блакитнолицього пасажира на ньому немає. Гум-гам залишив скажену розкарусель.
ТРИН-ТРАК
У дворі, куди повернулися Максим з батьком, знову щось скоїлося. Коло під'їзду — натовп. Ще здалеку помітно, як усі голосно розмовляють, розмахують руками.
— Ну от, — промовив тато, — нова подія! Якась ненормальна неділя.
Він хотів прослизнути до під'їзду, але його гукнули :
— Не кваптесь, Семене Васильовичу. До квартири ви не потрапите.
І мама — вона була тут-таки — потвердила, що .до квартири вони не потраплять.
Посеред юрби стояв дядько Захар і тримав за руки своїх синів — Мишка та Сергія. Це вони, доки сусіди гуляли, дихали свіжим повітрям та слухали розповідь Митіна про мамонта, зіпсували тридцять шість замків у четвертому під'їзді. Причому вони не приховували своїх планів — на кожних дверях висіла записка з кривими літерами: "Замок зіпсований". І підпис: "Розбійники". Речовий доказ — купу записок — зібрав Митін.
Він показав їх усім батькам і з'ясував, що то писав Мишко.
— Он як — розбійники! — казав червоний від обурення дядько Захар і грізно дивився на синів. — Ну, що ж тепер робити?
"Розбійники" мовчали. Вони вже в усьому зізналися. Тільки не могли гаразд пояснити, як зіпсували стільки замків.
— Записки писали — це правда, лякати — лякали, а замків не ламали! — повторювали в один голос близнята.
Однак жоден ключ не міг відкрити замка. Тридцять шість дверей чекали, коли їх одімкнуть.
— Навіщо ви це зробили? — спитав дядько Захар.
— А для чого вони потрібні — замки? — втрутився Максим. — Тільки заважають.
— Авжеж, навіщо? — боязко підтакнув Мишко.
— Навіщо? — тоненьким голосом спитав Сергій.
Митін став пояснювати, для чого потрібні замки.
По-перше, на світі ще не перевелися злодюжки. По-друге... Тут Митін замовк і більше нічого не міг сказати. Та й інші дорослі замислилися, пригадуючи, навіщо потрібні замки.
Зате дітям було що сказати. По-перше, губляться ключі. По-друге, якщо замок тугий, марно витрачаєш силу. По-третє, замки ламаються. По-четверте, людина, аж поки виросте, не може дістати до дзвінка. По-п'яте, дзвінки будять немовлят. По-шосте, якщо у квартирі глуха бабуся, ніколи не додзвонишся до приятеля. По-сьоме, розладнується дружба. По-восьме...
Та ось прийшой слюсар, і сусіди захвилювалися. Кому першому ламати двері? У кожного були невідкладні справи: хто хотів обідати, хто збирався в кіно, хто поспішав подивитися футбол по телевізору. А бабуся Митіна раптом згадала, що вона варила суп, а газ не виключила, і тепер невідомо, що з тією каструлею, та й взагалі у квартирі, можливо, пожежа.