Вовка мовчав. Він завмер на місці: адже парта сама рухалася. Притихли й діти, уп'явшись очима у Вовку.
— Коробков, зупинися! — грізно попередив учитель і заступив парті шлях.
Але змушений був відступити: Вовка сунув прямо на нього.
Парта з п'ятикласником Коробковим об'їхала навколо столу, а тоді полізла на стіну, де висіла географічна карта. Вона повзла по материках і океанах, і Вовка раптом почав усміхатися: йому здалося, що він видирається на справжні гори, пливе справжніми морями. Парта тихенько сповзла із стіни на підлогу й стала на своє місце.
Підійшов учитель, взяв Вовку за руку:
— Коробков, ходімо до вчительської.
П'ятикласник заплакав. Він плакав не тому, що боявся вчительської кімнати. Він плакав тому, що нічого не розумів у всій цій халепі з віршем, географією та місяцитом.
Ганна Семенівна сиділа у вчительській на дивані і спокійно дивилася на прибулих. Географ пояснив, що сталося. Ганна Семенівна підвелася з канапи.
— Не плач, — мовила вона. — І розкажи, як все було.
— Це Гум-гам винен. І Кри-кри. І я теж... — схлипуючи, говорив Коробков.
— Який Гум-гам? — здивувалася Ганна Семенівна.
Вовка заспокоївся і розповів усе з самісінького початку.
Вчителі мовчали. Мовчав і Вовка.
— Та-ак, — тільки й сказав географ. Усе це скидалося б на вигадку, коли б він сам не бачив, як парта з учнем їхала по стіні. — Ану покажи свій місяцит.
Географ покрутив у руці блакитне кружальце, прочитав таємничі слова на звороті, осміхнувся й повернув місяцит Коробкову.
— Іди, Коробков, додому, — сказала Ганна Семенівна. — Відпочинь і вивчи уроки на завтра.
Коробков зітхнув і вийшов. Ганна Семенівна поскладала до портфеля зошити й повернулася до географа.
— Нічого не розумію. Піду поговорю з дітьми.
В альтанці вчителька застала майже всю компанію: Мишка, Сергія і Зайчика. Вони уминали місяцит.
— Хто з вас Петько Зайчиков? — спитала Ганна Семенівна.
— Я! — Зайчик зіскочив з лави.
— Скажи, Петьку, що ти робив сьогодні вночі?
— Як що? Спав, — відповів Зайчик.
— Цілу ніч спав?
— Цілу ніч і цілий ранок. Правда ж, Мишку? Ти мене розбудив.
— А ти, Мишку, задоволений синім каменем? — звернулася вчителька до Мишка. — Хоч ні, це одержував, здається, не ти, а Максим.
— Хто це вам сказав про камінь? — насторожився Мишко.
— Один хлопчик.
— Учень чи хто?
— Учень.
— Приснилося все це вашому учневі, — похмуро відповів Мишко.
Коли Ганна Семенівна попрощалася з дітьми й пішла, Сергій прошепотів:
— Учителька... Я зразу побачив: очі суворі, в руці портфель. І я збрехав, бо хтось проговорився про нашу гру.
— Негарно вийшло, — Мишко дуже засмутився. — Набрехали не кому-небудь, а вчительці.
— Авжеж негарно, — підтвердив Петько. — Гайда до школи — про все довідаємося.
Біля шкільного ґанку гомонять діти. Ніхто не хоче йти додому. Тридцять свідків з п'ятого "А", перебиваючи одне одного, розповідають про парту Коробкова. Навіть семикласники не розходяться, їм дуже подобається, як Коробков складав коло дошки вірші.
— Гей, малечо! — гукнув один семикласник, побачивши трьох друзів. — У вас немає зайвого місяциту? Привіт Гум-гамові!
— Зрадник той Коробков! Базіка! — говорили діти, повернувшись до альтанки. — Та й ми роззяви: не догледіли... Тепер усі знають. Ех, немає Гум-гама, він би придумав, що робити. Сказав би тільки: "Р-раз!"
І знову хлопчики пересвідчилися в могутності космічного мандрівника: в ту саму мить перед ними з'явилися Гум-гам і Максим. Щоправда, Сергій, Мишко й Зайчик не знали, що їхні друзі тільки-но врятувалися від небезпеки. А тут ще й нова неприємність: зрадництво Коробкова!
Ви пам'ятаєте, як розгнівався Гум-гам? Він дуже похмуро провіщав, що буде далі. Батьки, довідавшись про нічне свято, заборонять ігрунам виходити з дому. Школярі, як тільки Гум-гам з'явиться в дворі, почнуть ставити дурні запитання, від яких у нього тріщить голова.
— Де моя драбина? — похмуро спитав Гум-гам. — Я, здається, подарував її тобі, Максиме?..
— Не йди! — закричали в один голос діти.
— Ми відберемо у Коробкова місяцит! — запропонував Зайчик.
— Тепер не тільки Вовка, — нагадав Максим, — про наші ігри знає вся школа. І всі просять місяциту.
Гум-гам раптом усміхнуився, ляснув у долоні.
— Я залишаюся. Великий Фантазер, як завжди, врятував усіх: вигадав чудову гру. Ми зіграємо в школу і почастуємо всіх учнів місяцитом. Розумієте мене?
— Ні-і-і, — відгукнулися діти.
— На цьому місяциті, — вів далі Гум-гам, — будуть написані зовсім інші слова: "Я ВСЕ ЗНАЮ". А для школярів дуже важливо все знати. Тепер вони все знатимуть і забудуть про нас.
Гум-гам приклацував пальцями, очі в нього блищали від задоволення: він уявляв уже, що станеться в школі.
— А Коробков теж одержить новий місяцит? — спитав Максим.
Гум-гам спохмурнів:
— На його місяциті написано: "Я ВСЕ ВМІЮ", а це зовсім інша річ. Він хотів обдурити мене. Одначе Гум-гама не так просто обдурити. Вовка Коробков ще попомучиться зі своїм місяцитом.
Я ВСЕ ЗНАЮ
Бідний Коробков сидів над підручником і жував. Він уважно дивився у книжку, але нічого не розумів. Слова стрибали перед очима, складалися навпаки, і виходило казна-що. "Луки пасуться на коровах, — читав сам собі Вова. — Мед літає за бджолами... Трава скубе гусей..."
Вова затуляв слова долонею, підглядав за ними одним оком, бив по книжці лінійкою. Але знову виходило казна-що.
"Все пропало, — похмуро подумав Вова. — Завтра знов усі сміятимуться. "Мед літає за бджолами" — так і скажу... А що це я жую?"
Він виплюнув на долоню липку грудочку й аж підскочив на стільці: місяцит! Невже він непомітно для себе їв оцей гидкий місяцит, який так його заплутав?!
— Тьху, набрид! — досадливо промовив Вова й відчув у роті новий шматочок.
Цього разу Вова побіг до кухні, виплюнув місяцит у відро. Він підозріливо позирав на свою руку. "Що це вона дістає з кишені й непомітно кладе до рота? Може, прив'язати її до стільця?" — подумав Коробков.
— Мамо, а де в нас мотузка? — гукнув Вовка і мало не подавився: у роті в нього була ціла плитка. Мабуть, місяцит вискакував з кишені сам, коли хоч на мить розтулявся рот.
І Вова вирішив мовчати, що б там не сталося. Зараз він покаже тому місяциту-причепі!