Починалося місто. Перед ними, мов з-під землі,— страж порядку, поважний московський міліціонер. Козирнув не дуже ефектно, поцікавився:
— А ви куди? На тренування?
Вислухав Павла Чепеля уважно, заперечно похитав головою.
— Якщо по місту якісь кроси влаштовують, то попереду і позаду ідуть спецмашини. А так, чого доброго, можна вскочити в аварію.
Рогов зауважив:
— Не одну тисячу, слава богу, колеса наші намотали...
— Вірю. Але ж не по Москві. Може, якось до Садового кільця і доїдете, тримаючись біля самого тротуару а далі сутужно вам буде, вірте і мені. Вас там на першому ж повороті зіб'ють. Ви от зараз, як я вас зупинив, хіба за правилами їхали? Треба було ще трохи проїхати, подати сигнал, що гальмуєте. А я тільки махнув, як ви розгубилися, прикипіли на місці. Добре, що ніхто не наскочив на вас, не шандарахнув.
Павло показав відрядження.
— Так куди, кажете, вас поселять? У готель "Москва"? Ну, братці, скажу вам,— раз у житті так буває. Там лише високі персони зупиняються. Іноземні туристи, дипломати. І раптом — ви, з "Червоної нитки". Ну, а коли так...— Міліціонер раптом приклав руку до козирка і, всміхаючись, ще раз козирнув: — Будьмо знайомі: рядовий московської міліції Глотов. До ваших послуг. Допоможу вам. Ось тільки начальству доповім, Стійте — і нікуди ні кроку звідси, поки я повернусь, За рогом — службова машина. Так що за мною будете їхати. Ясно?
Якби харків'янам сказали, що так почнеться перша їхня зустріч з московською міліцією, ніхто б з них не повірив!
Вискнули гальма, зупинилася "емка". Глотов сидів за кермом. Подав сигнал і рушив. Четверо харків'ян на велосипедах ланцюгом поспішили за нею. Хвилин через п'ять дорога влилася в іншу — широченну. На ній легкові машини мчали зі швидкістю кілометрів вісімдесят на годину, тільки Глотов їхав нешвидко. Згодом праворуч побачили Кремлівську стіну, потім вона сховалась за високим, червоного кольору, будинком. За кілька хвилин перед ними був і готель "Москва". Одразу до них наблизився громадянин з плащиком на руці і, не питаючи хто вони, одрекомендувався.
— Смирнов. З приїздом, товариші харків'яни. Вітаю вас у Москві.
Міліціонер козирнув зустрічаючому.
Павло в кінці дня розпитував у симпатичного хлопця в береті про Хлібний провулок — треба ж було виконати батькове доручення. І раптом почув дівочий голос:
— Вам Хлібний? Ідіть за мною. Який, кажете, номер? Ага, мені трохи далі,— щебетала білявка.
Другий поверх, четверта квартира. Звірив з батьковим написом на конверті: так, це — тут.
Кнопка одна, але на дощечці кілька прізвищ і серед них "Улановська В. М."
"Чому Улановська, а не Улановський?" — подумав. Натискає легенько. Жде. Дзвінка не чути. Може, зіпсувався? Прислухався. Нічого не почув. І раптом відчинилася м'яко половинка дверей. Перед ним — жінка в чорній строгій сукні, схожа на гуляйгірську вчительку Анастасію Іванівну.
— Вам кого?
— Я листа привіз. З Гуляйгори, може, чули — батько мій Чепель Іван Михайлович.
— Чепель. З Харківщини? Аякже! Прошу, заходь. Чепелі мені відомі.
Коридор довгий, слабо освітлений, тільки в кінці його крізь високе овальне вікно зазирає вулиця. В коридорі пахне кухнею, пелюшками. Хтось рипнув дверима, зліва щось заясніло. Але хазяйка квартири номер чотири і тут не зупинилася. Лише за кілька кроків взялася за ручку дверей.
У невеличкій прихожій — столик з телефонним апаратом, з купою газет. Вішалка стояча. Далі одна кімната, друга. Старовинна шафа з книжками, письмовий стіл, ширма відгороджує куток, там, певно, ліжко.
— То де ж ваш лист? — зупинилася серед кімнати хазяйка.— Розумію — він синові адресований. Але не бійтеся. Він до адресата потрапить ціленьким. Сідайте, будь ласка,— підсунула невелике крісло.
Взяла у Павла листа.
— Ага, впізнаю почерк. Подумати! У Івана Михайловича Чепеля такий дорослий син. Родіон був таким, як пішов на імперіалістичну. Зрадіє, як вас побачить. Ваш батько і мій син страждали разом.— Вона подивилася на Павла тепло, по-материнському. А з Родіоном побачитеся увечері.— Улановська ще раз оглянула привезеного листа. Однесла до столу, поклала в шухляду.— Ну, а я приготую чай. А щоб не скучав — дам наш сімейний альбом. У ньому кілька старих знімків. На них мій Родіон і твій батько. Солдати. Дивлюся часом — і аж не віриться...— Вона розкрила альбом, перегорнула кілька сторінок, присунула ближче до Павла.— Впізнаєш мого сина? Ти ж його бачив у дома. Знімок добре зберігся.
Зовсім молоденький солдат дивиться з пожовклої фотографії. У нього ще ніяких відзнак, нашивок, форма новенька. На фото — солдат, задоволений життям. Тільки такі знімки дозволяла, певно, військова цензура посилати батькам у Росію, щоб не подумали, нібито сини їхні там, у Франції, страждають, що їх залякано газами й аеропланами. Ще тоді, як фотографувався, не уявляв собі "доброволець", якою каторжною стане для нього служба на чужині. Зустрічали ж той експедиційний корпус, звичайно, французи музикою, стоголосими вигуками "ура": раділи щиро — дочекалися підмоги. Вірний союзник — Росія — не пожаліє крові своїх солдат заради Франції. Там, де мав би накласти головою француз, упаде не свій, впаде "доброволець" з Росії. Запише його ротний писар до списку "павших за веру, царя и Отечество", ото й уся по ньому пам'ять.
У другій кімнаті озвався телефон. Варвара Миколаївна кинулася до нього:
— Не затримуйся, сину. У нас гість. Хто саме — не скажу. Пошвидше додому їдь. Питаєшся, що брати? Нічого. Все, що треба, є. Чай пити будемо.
Стала на порозі щаслива, задоволена, сподобалася їй, видно, синова уважність і те, що гість їхній з далекого українського села чув їхню щиру розмову.
— Ще на півгодини затримається. До якогось начальства викликають.
Відразу почала накривати стіл. Дзвеніла посудом. Порцелянові тарілочки з позолотою розставляла на трьох. Мати Павлова сказала б: "Як у панів". Змолоду їй довелося бути наймичкою при маєтку шляхтича, знала їхні достатки. Тепер часи інші, гарні речі є в кожній родині. Павло ж далі перегортав сторінки альбому. Зустрівся з батьковими очима. Невесело дивився з-під солдатської лахматої папахи. Що бачили тоді перед собою батькові очі? Які тривоги володіли душею солдата? Та й про що думали вони, кулеметники піхотного полку, яких цар обміняв на військову амуніцію і послав помирати на криваві поля? Всі ці "добровольці" так звані, що вони ховали в сутінках своїх колючих очиць? Мовчали у відповідь скривлені гіркотою вуста. Батько Павла теж більше мовчав, відбивався від Павла, як міг, коли той наважувався про давні події під небом Франції розпитувати.