Тієї ночі, пам'ятає Павло, спала лише Надія. Ян Дзеніс сходив додому, але відразу й повернувся. Марія Миколаївна пригощала гостя молочним супом з локшиною, домашнім хлібом. Павло й собі за компанію посьорбав трохи, хоч не дуже любив таку їжу. Йому як молоко, то саме молоко. А ще краще — товчена картопля із смальцем.
Гість від чарки відмовився. Випив чаю.
Марія Миколаївна тим часом дістала з сундука сімейний альбом. Фотознімки пожовкли від часу, зблякли. Господиня не помічала цього, впізнавала одразу. Оце ось вони у Кам'янці-Подільському, їздили одразу після весілля. А це Іван Михайлович ще не жонатий, 1906 рік. Таким повернувся з Маньчжурії. Розгромили їх тоді японці. Забрали російські міста Порт-Артур і Дальній. Важкий був похід, верталися ні з чим. Хвалити бога, декому пощастило залишитися живим. Розказував Іван Михайлович, що з їхньої кулеметної роти, в якій був піднощиком патронів, сім чоловік тільки й зосталося. Інші — хто в могилу, хто — в полон. Павло і нині дивувався, слухаючи цю мамину розповідь.
Та ось ще одне фото. На ньому Улановський. Це вже на іншій війні, на першій світовій. Бравий молодець у солдатській папасі, в шинелі з погонами, з двома Георгіївськими хрестами, посміхається.
Спомин про давні дні розтривожив, видно, Улановського. Примовк гість. Дивився на Павла зажурено, ніби крізь роки. А той в уяві бачив не молодого Улановського, а свого, тоді теж молодого батька.
Згадав Дзеніса. Той говорив, що латишів, як підданих російського царя, теж мобілізували на імперіалістичну. Той полк, в якому опинився Ян під час революції, збунтувався, перейшов на бік більшовиків.
"А Улановський? Вони ж з батьком служили у Франції разом. У 1916-му. А потім?"— думав. Хотілося все знати й про Улановського, який тепер служить в Червоній Армії і носить "кубик".
Розділ чотирнадцятий
У цей день Павло Чепель кинув листа з дороги батькам у Гуляйгору. Пообіцяв, що як тільки приїде в Москву, знайде провулок Хлібний і передасть листа з рук у руки.
Йому й самому було б шкода не побачитися з Улановським.
У кількох місцях на дорозі виставлено указки "Об'їзд". На окремих ділянках розрівнювали гравій, сипали гарячий асфальт. Зелений дим стелився на свіжому полотні дороги, сповзав на узбіччя. Хлопці то спускалися в долину, то знову піднімалися на гору, петляли між дорожніми смугастими будками, котлами з варом, під якими гудів огонь. Видно, що люди працюють напружено, в єдиному ритмі, прагнучи завершити свої плани до святкової дати — вісімнадцятої річниці Жовтневої революції. Було приємно згадувати, що й вони кілька днів тому впоралися із своїм завданням, і про це — рапорт, який знаходиться з ними, у велопробігу.
Дорога веде на північ, на Москву. Річка Ока зникла, повернула десь на захід, а з ними поруч тече Сура.
На якомусь перехресті довелося, як сказав би батько, брати "цабе". Усе частіше почали з'являтися населені пункти — Тятьково, Сухиничі, Вязьма, Наро-Фомінськ, Можайськ, Коломна.
Назви цих міст народжували в пам'яті знамениті сторінки історії.
Повставали в уяві й славні події, ратні подвиги на полях брані проти іноземного нашестя. Ось так, як на карті нашої Сонячної системи визначено найбільші планети, маяки всесвіту, так звитяги народу світять сучасникам передаються з покоління в покоління. У спадок. "Хто з мечем прийде до нас, від меча і загине". Історики твердять, що ці слова десь на Чудському озері прорік як присягу князь Олександр Невський. Може, й так. Але подібна переконаність завжди звучала під нашими вітчизняними бойовими корогвами і в часи Ігоревого походу і в славній січі на полі Куликовому, і на Бородінському полі, в морських безсмертних походах російських бойових ескадр.
Не зогледілися, як опинилися в Серпухові. Він не значився на маршруті пробігу, може, тому, що це лише районний центр з невеликою кількістю населення. Стояв Серпухов на лівому березі Оки, ще здаля добре видно було рештки древніх укріплень, руїни кам'яних стін і сторожових башт. Якщо про великі міста, в котрих мали побувати, ще в Харкові скористалися надійною інформацією, то про Серпухов, признатися, і не чули. Отже, почувалися колумбами.
Зупинилися біля школи, яка світила білими стінами в глибині парку. Зараз, видно, почалася перерва. Всюди, куди не глянеш, повно дітвори. На клумбах ще цвітуть осінні квіти, але багато опалого листя: був заморозок, і дерева скинули свої шати трохи завчасно.
Школярі байдуже поглядали на велосипедистів. Серпухов не та провінція, де кожна нова людина викликає у місцевих жителів цікавість. Ось зупинилися неподалік двоє дівчат в однакових спортивних курточках. З ними — хлопець.
— Пробачте,— звернувся Іван Кубрак до дівчат, — у школі, здається, велика перерва.
— А ви когось шукаєте?
— Ні, ми вже знайшли — вас,— пожартував Кубрак.— Звіряємо годинники.
Хлопець поглядав на незнайомих велосипедистів якось підозріло, йому не сподобалося, що з дівчатами фліртують отак.
— Пробачте ще раз. Я пожартував. А питаємо таке: де тут можна поблизу пообідати?
Одна з подруг, менша на зріст, здивувалася:
— О, та ви з України? Ось так, на велосипедах? — запитувала українською мовою, схожою на подільську говірку, звичну Павлові з дитинства.
— Чуєш, Віро? Це ж мої земляки! Але, справді, що вам порадити? Я ж тут сама гостя. Крім нашої технікумівської їдальні, нічого не знаю.
— А ти думаєш, їм ресторан потрібний?— обізвався задерикувато хлопець і став пояснювати, де найзручніше поїсти.
— До побачення, дорогі студенти. До по-ба-чен-ня,— навмисне розтягнувши останнє слово по складах.— До зустрічі.
Як тільки ті троє одійшли, Рогов скептично подивився на Кубрака.
— Ну й безпардонна ти людина, Іване. Часом у голові твоїй, як видно, віють вітри, віють буйні.
— Ну, це ти вже занадто. Кубрак — хлопець порядний. А ш;о донжуан, то це так,— резюмував Тимофій Солод.
Знайшли непогану їдальню. Кожен замовляв окремо те, що любив. Іван — сметану з чорним хлібом, Юхим — рибу й сметану, Солод — кефір. А він, Павло, сказав буфетниці, що скучив за яєчнею з салом. Буфетниця відповіла, що яйця тільки поштучно, і то — варені. "У нас не приватна лавочка, а кооперативна торгівля!" — Буфетниця подивилася на Павла, котрий примирливо згодився: "Давайте варені". І раптом пожаліла його — пішла за ширму і чути було, як замовила: "Яєчню з салом. Зробіть, дівчата, для ударника".