Непомітно зовсім, помалу підступав сон. І вже не думалося, а тільки марилось. Бачив себе на дорозі за Лісопарком, де тренувався. Шелестять шини велосипеда, вітер б'є в груди, шарпає його, але попереду — Людвіг. Сонце сідає і червонить далекі гаї, оселі, що, мов білі гуси, пасуться на зелених горбах, а він, Павло, крутить, крутить, крутить ногами і всім своїм тілом чує, як розливаєтся по жилах приємна втома і заколисує його, лоскоче, і замружуються поволеньки очі його.
Вранці умиваються пожильці не під краном, а в струмочку. Вода прохолодна і чиста. Відстоявся за ніч струмок, посвіжів, малесенькі жучки ожили на дні, повзають сюди-туди, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Звідки він і куди тече?
"Який ти ще хлопчисько, Павле Чепелю".
Сергій Макуха бачить, що Павло задивився у воду і всміхається якимсь своїм думкам, одaнaк не тривожить його, чекає терпляче. Довго розтирає грубим рушником тіло, а потім підстрибує, хапається за гілляку і підтягується, як на турніку. Напружуються жили, збираються в тугий клубок м'язи, ще й ще торкається підборіддям гілляки й знову опускається.
— Серього, снідати! — гукають хлопці.— Чай холоне.
Але Сергій не поспішає, жде Павла.
— Слухай, друже,— звертається до Чепеля.— Та дівчина, що з тобою стояла вчора, твоя рідня чи просто землячка?
— Яка дівчина? — не розуміє Павло.
— Не прикидайся. Ви розмовляли біля стадіону, я ще привітався до тебе.
— Біля стадіону? Ага, Наталка. А чому ти вирішив, що вона — землячка?
— Ви ж про твоє село говорили, про батька. Я випадково почув.
— Сусідка моя. Разом працюємо. Хочеш — познайомлю?
— А не ревнуватимеш? — зазирнув у очі Сергій Макуха.— Я б у кіно її запросив...
— Який ти швидкий! Ну та добре. Приходь завтра до прохідної після роботи, тобі ж по дорозі. Але не спізнюйся. Наталці на поїзд. Я буду стояти з нею, а ти підійдеш.
Макуха поклав руку на Павлове плече, дякував.
Будівельники — народ сезонний. Думками вони не тут, а в селі. Повіють осінні вітри, настануть холоди — тоді прош;авай, Харків. Гості вони, хоч і зводять своїми руками житла, будують багатоповерхові корпуси підприємств. Будують місто, а в мріях, у вечірніх розмовах залишаються селянами. Може, тому й дівчат згадують лише своїх, сільських, з ними листуються, за ними вночі зітхають. На дівочій половині гуртожитку кілька десятків молоденьких ткаль, прядильниць, штопальниць, а щось не дуже знайомляться з ними сезонники. Сергій Макуха — виняток. Але й він, певно, жартує.
І все ж Павло дотримується слова, пообіцяв — зробить. Може, Наталка ще й подякує. Усе одна вона та й одна. А це буде хоч з ким нові кінофільми у Харкові дивитися. В Гуляйгору привозять якісь ветхі стрічки, вони то рвуться, то зображення стрибає, і глядачі тупотять ногами: "Рамка! Рамка!" А то ще репетують: "Сапожник!"
Шукав Наталку, а побачив Тоню Кіцелло, знайому по стадіону, вона — ткаля. У цьому цеху чистіше й світліше, ніж в інших. Під вікнами квіти. Гудуть, вицокують верстати. Нитки, нитки в натяжку, мов струни, течуть та й течуть згори, а металевий човник бігає між пасмами, схожий на рибку. Проворні руки в спортсменки, бистрі очі. Ось Павло ще нічого такого й не помітив, а ткаля, за котрою він з цікавістю спостерігає, миттю зсукала обірвану нитку й поспішала до другого верстата.
Мабуть, відчула, що хтось дивиться на неї, озирнулася. Чомусь спалахнула вся — від несподіванки, чи що.
Він ще наблизився, грався накидним ключем, як жонглер.
— Скарг немає?
— А ти... роботи шукаєш?
— У вас свої обов'язки, у нас свої. Буцімто і не чула: ми, як лікарі, маємо попереджати захворювання машин. Головою відповідаємо за ваші верстати.
— Тільки за верстати? Ними цікавитеся? — усміхнулася дівчина.— Спасибі, у мене скарг нема. А он у Галі, бачиш — у третім ряду,— не ладиться, нитку обриває
— Наряд треба виписати. Нехай подзвонить.
— Але ж ти вже прийшов...
— Ну добре, добре. Уважу. Я ж у боргу перед тобою.
Тільки через півгодини спустився в штопальний, до Наталки.
— Хочу листа передати додому. Напишу в майстерні, І знаєш — винесу на прохідну. Раніше не тікай.
— Добре сказано — "не тікай". Хто з нас тікає? Тільки в цеху тебе й побачиш...
— Запрігся я, Наталко. Тренування, курси. На значки здавав.
— Нас, дівчат, багато, а ви на особливому обліку. Ти, мабуть, і сьогодні зайнятий?
— З чотирьох до шести підсумки бесіди про Сьомий конгрес Комінтерну. До зустрічі на прохідній,—нагадав.
Зміна кінчалася о третій, але ще довго робітники затримуються в цехах. Треба переодягтися, вмитися, біля дзеркала прибратися. Павло не дуже поспішав...
Втім, помилився — випередила його. Стояла по той бік прохідної, В знайомій зеленій кофтинці, в хромових чобітках. Оглянувшись, Павло побачив і Сергія. Хлопець ніяково топтався в кількох кроках від них, певно, соромився.
До Наталки рушили разом.
— Ми живемо в одній кімнаті,— знайомив Павло землячку з чубатим будівельником.— Звати Сергій. Характеристикою цікавишся? Тоді слухай. Не пиячить, не палить, не... не одружений. Словом, кавалер перший сорт.— Жартівливий тон Павла не дуже сподобався Сергієві, він посміхався вимушено, з докором.
Зате Наталка зустріла хлопців веселою іскоркою в очах, на обох дивилася приязно. В тон Павлові сказала:
— Характеристику візьмемо до уваги. Ну, а ти написав батькам листа?
— Не встиг. Перекажу на словах. Мати просила гноти для гасової лампи купити, а їх ніде нема. Тобто, окремо не продають. Пообіцяв один, але не за гроші, а за сало. Десять фунтів сала вимагає. Нехай купить у неділю на базарі, я поміняю.
— Оце й усе? Важливе доручення,— зауважила Наталка.
— Я торгувався, не думай,— уточнив Павло,
— І ти за ним приїдеш? У неділю?
— Ну да.
— Усе?
— Нібито все.
— Можна тепер іти? — В голосі — іронія, в очах — нудьга.
Усе. Так просто: заради гнотів Павло призначив їй побачення. "Ов-ва, так я й повірю!"
Сергій Макуха розкрив їй свої і Павлові карти:
— Я хотів з Павлом у кіно, але він поспішає на лекцію. То, може, ми?.. Удвох веселіше.
"Ось воно що — Павлові нема коли, а цей, Сергій, наче громовідвід..."— Наталці глухо озвалася в серці образа.
Подивилася ш;е раз на Павла, він стояв розгублений, ніби збитий з пантелику суворістю Наталки, глянула на Сергія, здоровенного парубійка, наївного, простого, проте й зухвалого, здатного на примітивну змову з товаришем. І враз зрозуміла, що їй треба робити. Ні, вона їх обох провчить, не просто дасть відкоша. Обох примусить пожалкувати, що так сталося. Насамперед, звичайно, віддячить Павлові.