Дзвінкоголосі трамваї, які виринають з-за рогу, з Пушкінської, котяться весело далі, один везе людей на Південний вокзал, другий — на Леваду. Павло заздрить он тій старенькій бабусі, що сидить на стільчику біля своєї міської оселі, одягнута по-домашньому. Заздрить хлопчикові на балконі, який із своєї висоти бачить півміста, дівчаткам заздрить, що зайшли в будинок, на фронтоні якого красується табличка: "Гуртожиток ХДУ". Думає про городян, як про найщасливіших людей на світі. У містах життя не схоже на їхнє гуляйгірське. Що там цікавого? Хіба що сельбуд. Ївга Головко, бібліотекарка, видає тоненькі книжечки дуже цікаві. Часом знайдеш собі напарника пограти в шахи. Ото й усе. Молодь туди заглядає рідко, більше збираються за старою звичкою на кутках. Співають! Так було завжди, скільки пам'ятає. А тут... Місто, як тільки смеркне, засвітить яскраві вогні. Відчиняться двері театрів, кіно, клубів, вибирай на свій смак. У парках — музика. Останній поїзд відходить до Гуляйгори у нуль годин десять хвилин. Один раз на тиждень можна дозволити собі затриматися в місті довше, і тоді воно на кілька годин твоє. Нагуляєшся, аж ноги гудуть! А потім нічна дорога додому — губиться десь у темряві стежка від станції до села. Слабенькі вогники блимають де-не-де — то вчителі не сплять, мабуть, ще переглядають учнівські зошити. Або сина-робітника, котрий запізнився, так як Павло, дожидає мати, щоб всипати борщику, бо сам не догадається й повечеряти, зморений. По собі знає: тільки заснеш, як тебе вже будять.
Він — на вулиці Рози Люксембург. З радіорупора над дверима кінотеатру "Комсомолець" гримить знайомий голос артиста Бабочкіна: "Стой! Куда?!" I знову вимогливий голос легендарного Чапаєва: "За мной!" Але Павло не піде в кіно. Дивився вже "Чапаєва". І не раз.
Той, хто живе в приміському селі, півжиття — в до. розі. Навіть одежа його пахне не тільки своїм потом, а й чужим тютюном, вже й сам цього не помічає.
— Громадяни, приготуйте квитки. — Маленька повна жіночка в чорному френчі, як у Дениса Лісового пройшла по вагону, постукуючи ключем. Від одних дверей перевірку почав ревізор, від других іде назустріч провідниця. До кожного квитка придивляється уважно тримаючи його проти вікна. Декого й безбілетного ревізор обминав — і так повірив. Найдовше затримувався біля жінок з кошиками і мішками. Ось дві тітки добре щойно попоїли, смачно облизували губи й пальці Вони наче змовилися подратувати ревізора. Ззирнувшись, почали, не поспішаючи, шукати квитки. Одна витягла його з глибини мішка, сама перевірила компостер і тільки тоді вручила ревізорові, друга хтозначого метушилася, перекладала пакунки з кошика в мішок, потім навпаки — з мішка в кошик. Дивувалася що ні там, ні там не знаходить, кликала сусідок у свідки божилася. Третя їй допомагала шукати, а коли до самої дійшла черга, потупила очі й призналася:
— А я брехати не буду, не встигла. Що моя сусідка купувала, хрест святий, бачила, а я — ні. Правду кажу.
Ревізор подивився на провідницю, ніби питався в неї поради, як бути.
— Доведеться платити штраф, громадяночки. А як ви собі думали? — строго підказала провідниця.— Я ж повірила, коли сідали. Ну де тільки у людей совість? На базарі за бур'янець шкуру деруть. Куди вам хоч їхати?
— Далеко,— відповіла небрехлива.
— Ми з одного села, — одказала та, що ніби й мала квиток, але десь загубився.
— То будете платити штраф? По три карбованці.
— Ого! Де в нас такі капітали!
— Документи є?
— А які в бабів документи? У вашої жінки вони є? Павлові стало смішно. Він уявив собі "главного" на місці цього ревізора. Хто кого переміг би? Згадавши Дениса Лісового, подумав і про Лесю. "Прийде сьогодні в кіно? Обов'язково повинна б".
Мабуть, Наталка підстерігала його, бо як тільки взявся за хвіртку, вийшла назустріч з пакетом.
— Візьми сорочку, доки лежатиме. А гудзики вже сам пришиєш. Ти "Поцілунок Мері Пікфорд" ще не бачив? Кажуть, смішна комедія. З участю Ігоря Ільїнського. Я збираюся...
— Сама?
— А то з ким же? Я — завжди сама.
— Ні, я не про те... Лесю мав на увазі.
— Ми з нею не домовлялися, — відповіла якось невесело. — А що? Гукнути її? Можу збігати, як хочеш.
— А встигнеш? — Павло не помітив, що в сусідки зіпсувався настрій.
— Встигну, не бійся. — Наталка дивилася вже не на Павла, а кудись убік, ніби щось її там зацікавило.
— Якщо затримаєтесь, приходьте просто в сельбуд. Я з квитками чекатиму.
— Добре, — збайдужіло відповіла. — Та не притискай до себе — зімнеш. І про гудзики не забудь. Трьох не вистачає.
"Ну, укусить і меду дасть! — догадався, нарешті, Павло.— Не дуже ладять вони, певно, з Лесею".
От і Надія причепурилася — не впізнаєш. Плаття у синій горошок, з чорним лаковим пасочком на талії. Матерчаті спортсменки білі як сніг, натерті крейдою. В товстій косі синя стрічка.
— Куди це зібралася?— поцікавився Павло, ховаючи у шафу пакунок.
— На Кудикині гори. Ще й питаєшся. У кіно.
— Може, й мене запросиш?
— Тебе? Для мене вже й квиток узяли.
— Ого! Хто ж це?
— Побачиш. Давай краще поміряємося, хто з нас вищий. А то Микола каже...
"Ага, Микола. То він розкошелився?"
Надія стала з ним поруч, трохи підняла голову.
— Ні. Ти — вищий за мене. Ось на стілечки,— і показала самий кінчик мізинця.— До осені ще й пережену.
"Росте Надійка нівроку!" — згодився подумки Павло, Не помічав досі. А була довго кволенька. Розмовляла у сні, плакала. Мати тоді не відходила від неї, а Павлові здавалося, що тільки про неї й турбується, а його забуває. Якось Надія захворіла. Ще як у колисці спала, Мати, погойдуючи її, скаржилася сусідці — Наталчиній матері — на свою нещасливу долю: "Їй-бо,— казала, — коли б не надія, укоротила б собі віку.— І все повторювала: — Тільки ще надія, одна надія тримає мене на світі".
"Як це так, одна Надія? — питав сам себе малий Павло, лежачи в кутку на печі.— А батько, який проти ворогів воює? А я? "Сльози наверталися на очі, йому теж хотілося вмерти. Не "назовсім", звичайно, а щоб тільки побачити, як жалкуватиме за ним мама. Надія! Нескоро дізнався, що означало це слово для матері, І аж тоді відчув провину і перед сестричкою, і перед матір'ю, що нерозумно думав.