Ґазди й ґаздині зацитькували її також, а Ілаш оюернувся ід покійничці і крізь плач боронився:
— Ану-ко, встань, ґаздине моя гідна, ану, підведиси! Скажи-ко хоть одно словечко, бо я не гарен сам обігнатиси. Хоть би-с людям розповіла, шо-сми марнотратця, п'єнюга остатний, я не заперечю. Най твою слово у платину ховаю, най си ще раз каю. Таже-с, зазулько, тільки роки перед людьми мовчєла, у рукави плакала, дітем дорогу стелила. А єк твій ґазда осьвіті не знавси, то була паторочь, твоє життє короталоси, але осуди не було. А я каївси, зарікавси, на коліна перед тобов припадав их, просив бих ті був, аби-с у мені кости помісила. Бо ци ти коли угорнуласи, єк люцкі ґаздині, ци ти коли ночі діспала? Ой ні!
— Бо-с ґаздиня була, бо-с талану пантрувала, у цій кудуманці вік свій коротала. А тепер мні покидаєш, абих твій слід цулував, абих донькам заважєв. Ей, коби-с учюла, єк мні судют словами, як перед людьми порют ножями.
— Не бійтеси, небожєта, мені недалекі гони, я вам хати не залежу. Завтра неню собі вирідите, а з неділі, чій, і я піду, чій, біг си змилує, возме гріх з хати. Скажіт, шо не так!
— Скажіт, доньки ци діти!
— Скажіт ви, люди!
— Скажи, ґаздине моя годна, най знают, скажи душко!
Ілаша схопив той старечий, рідкий плач, що раз у життю звалює мужика, як грім деревину, а довкола ляк, сум і вогонь розмітує.
Усі за покотом плакли. Челядь перервала "грушку", в хоромах і коло одвірків сльози рукавами обтирала. Чорні стіни здригалися, луску жалю з себе скидали. Плачі наперхали зів'ялими чічками на Ілашку, а смерть їх на сивім волоссі довкруг тварі укладала, терновий вінок сплітала. Гейби під важким бервеном, у землю потавала пишна, та годна, та ґречна ґаздиня робітна.
Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву й веселу новину:
— Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михаля, а Одокія за Гната. Так випало на Ілащиній "грушці", так сповнитиси має.