Щоб добути точні вірогідні відомості про "радянський підземний рай", довелося провести кілька розмов і досить детальні дослідження. Принаймні тривалість того періоду пощастило встановити цілком точно: від 20 лютого до 7 березня 1945 року Лені, Борис, Лотта, Маргрет, Пельцер і Лоттині сини — Курт (тоді п'ятирічний) і Вернер (тоді десятирічний)— жили, ніби в катакомбах, у цілій "системі склепів" (Пельцер) на центральному кладовищі. Борис і Лені почали "гостювати" одне в одного ще на поверхні, в каплиці Бошанів, але тепер довелося "сховатись під землю" (Лотта). Ідея належала Пельцерові, й виникла вона в нього, так би мовити, на психологічній основі. Він ще раз, так само гостинно, прийняв авт. в своєму музеї вінків, біля вбудованого в стіну буфета з відкидним столиком, на якому налив віскі у високі келихи й поставив для авт. здоровезну попільничку, завбільшки з середніх розмірів лавровий вінок. Меланхолійний настрій у людини, що зуміла так щасливо пережити кілька надзвичайно складних історичних періодів, украй здивував авт. Адже цей сімдесятирічний чоловік, нітрохи не боячись інфаркту, двічі на тиждень грає в теніс і щоранку, таки щоранку, трохи бігає по лісі і "вже в п'ятдесят п'ять років" (П. сам про себе) навчився їздити верхи, і, "між нами, чоловіками, кажучи" (П. авторові), про неприємності з потенцією чув тільки від інших; а тим часом, як здавалося авт., його меланхолія від візиту до візиту все зростає, і — якщо авт. дозволять такий психологічний висновок — у Пельцера справді є причина для цієї меланхолії, і причина зовсім несподівана: закоханість. Він ще й досі палко жадає Лені, радий був би "неба їй прихилити, а вона, бач, воліє лигатися з якимись невмиваними турками, аніж би мене хоч разочок приголубити, і все через те давнє діло, що в ньому я абсолютно не винен. Що ж я їй зробив? Я ж, коли добре подумати, врятував життя її Борисові. Дуже помогла б йому та німецька форма й солдатська книжка, якби він не мав де сховатись! А хто ж, скажіть, хто, коли не я, знав, як бояться американці мерців, кладовищ і всього пов'язаного зі смертю? Адже я в цих справах маю досвід, я його набрався ще під час першої світової війни та інфляції, коли відкопував для них трупи, і добре знав, що вони шукатимуть де завгодно, тільки не в склепах, та й наші жандарми і вся ота банда теж не дуже полізли б шукати когось під землю на кладовищі. Та й Лені не можна було самій зоставатися, бо вона ось-ось мала розродитись, а Лотта й ота Маргрет теж мусили десь ховатись то як же їй було лишатись у себе вдома, самій? І що ж я зробив тоді? Я ж був єдиний працездатний чоловік серед усіх нас, а свою родину давно відіслав до Баварії,— і самому мені нітрохи не хотілось ні до 4>ольксштурму, ні в полон до американців. Що ж я зробив? Я з'єднав склепи Герігерів та Бошанів і велику родову гробницю о>он дер Цеке підземними ходами, просто як у шахті: прокопаю трохи й закріплю, ще прокопаю і закріплю. Там були чотири сухісінькі, добротно обмуровані комірчини, не дуже великі, але все ж два на два з половиною — справжня тобі чотирикімнатна квартира. Потім я провів електрику зі своїх теплиць,— це ж недалечко, метрів п'ятдесят-шістдесят. І пічку добув, заради дітей та вагітної Лені, і ще — чом я маю це замовчувати?— там були вже вимурувані, але ще порожні ніші для трун, так би мовити, абоновані місця для ще живих Бошанів, Герігерів і фон дер Цеке. Це ж були готовісінькі погреби для припасів. Наносив соломи, матраців, про всяк випадок ще одну маленьку залізну пічку; топити, звісно, можна було тільки вночі, а вдень її розпалити — це тільки ота Маргрет якось раз додумалась: вона, певне, зроду не чула про маскування. Звісно, в тій кротячій роботі мені ще Грунч допомагав — адже всі ті фамільні склепи ми з ним обслуговували за абонементами,— але ховатись там він не хотів нізащо, його ще в першу світову війну було привалило землею, і відтоді він панічно боїться таких місць, де людину може засипати, він ніколи в світі не зайде ні до погреба, ні навіть до підвальної пивнички, тому я міг тільки подавати йому кошики з землею, а в склеп він би нізащо не спустився, не те що оселитися там з нами. Нагорі, на землі його ніякі мертвяки не лякали, але під землею він боявся власної смерті. Отож, як запахло смаленим, він подався додому, в своє рідне село на заході, десь між Моншау й Кроненбургом, і це в січні сорок п'ятого року! Не диво, що він ускочив у пастку, мусив стати фольксштурмістом і ще — в такому віці! — скуштував американського полону. Докінчив я ту чотирикімнатну підземну квартиру в середині лютого, а лютий був спокійний місяць — лише один наліт, на яких півгодини, кілька бомб скинули, майже й не чутно було. Тоді вночі перебрався туди з отією Лоттою та її дітьми, а потім прийшла й Маргрет, і як вам хто розкаже, ніби я силував її до гріха, то я на це відповім: і так, і ні. Ми з нею розмістилися у двох комірчинах склепу фон дер Цеке, Лотта з дітьми поряд, у Герігерів, а для Лені з Борисом ми лишили їхнє давнє кубельце, у
Бошанів, з матрацами, соломою, електричним каміном; і хліб, і вода, й молоко в порошку, і трохи курива, і сухий спирт, й пиво — ніби в бліндажі. Часом у нас було вже чутно канонаду з фронту на Ерфті — полонених ще повезли туди копати окопи, і Борис поїхав з німецькою формою в торбині, з усіма орденами й відзнаками, що мали в нього бути згідно з тією чортячою солдатською книжкою... отож полонені ще копали там окопи для піхоти та артилерійські позиції, жили в клунях, стерегли їх не дуже пильно, і одного дня Лені привезла його перед собою на рамі свого краденого велосипеда; німецька форма личила йому, а фальшива перев'язка й ще краще. І навіть довідку про поранення він мав, усе як слід, за підписом і печаткою — це їх рятувало від жандармських патрулів, і двадцятого лютого вони вселилися в свою новеньку квартирку на кладовищі, і я таки вгадав: жоден патруль, ні німецький, ні американський, не поткнувся в склепи, і ми багато днів там прожили мов у ідилії: нічого не чули, нічого не бачили, я для годиться вдень працював у майстерні, бо ж люди не переставали вмирати, і треба було їх ховати, хоча вже й не так урочисто, без салютів і без справжніх вінків, але бодай з ялиновою гілочкою чи квіткою... здуріти можна було. Ввечері я спершу йшов додому чи то їхав тим краденим велосипедом Лені, а трохи пізніше вертався на кладовище. Звичайно, ми мали мороку з тими клятими гойзеренятами — такі були шибеники, що ви не повірите, пронозливі, безсоромні; єдине, чим їх можна було вгамувати, це навчання, а чого вони хотіли навчитися, зрозуміло: як загрібати гроші. Вони чіплялися до мене, як п'явки, щоб навчив їх рахунків, бухгалтерії тощо. Вони просто на голові ходили, ніякого послуху, і якби ми тоді знали таку гру, як оцей новітній "монополь", то хіба нею могли б утихомирити тих урвиголів на весь час. Що не можна надвір потикатися й дуже галасувати, це вони, звичайно, розуміли, бо в примусову евакуацію їхати і їм не хотілось, на це в них розуму вистачало, але що вони витівали в склепах! По-моєму, все ж таки повинні бути якісь межі, якась пошана до покійників, це всі визнають, навіть я — але ті шибеники думали тільки про скарби, заховані в могилах, і часом ладні були повідгвин-чувати плити на нішах з домовинами й обнишпорити їх, чи нема там скарбу. Коли про мене кажуть, що я розбагатів на золотих зубах мертвяків, то я про них скажу, що вони б і в живих людей золоті зуби з рота видирали. А якщо Лотта тепер каже, що дітей забрали їй з рук, то я скажу, що вона їх ніколи й не держала в руках. їхня небіжчиця бабуся та ще й досі живий дідусь утовкмачували їм тільки одне: ніде не проґавити свого, будь-що розбагатіти. Я ніколи в житті не робив однієї речі, хоч усі інші те робили — і Маргрет, і Лені, й Лотта, і навіть Борис,— я ніколи не збирав власних недокурків, а чужих і поготів — я просто гидував. Я завжди любив порядок і охайність, і кожен вам потвердить, що я й тоді ночами, в лютневий холод, виходив надвір, розбивав кригу на великому басейні, що з нього поливали могили — тобто квіти на могилах,— і обмивався весь, із голови до ніг, а коли можна, то й пробігався ранком, чи точніше вночі, а збирати недокурки — це ж гидота. Та наприкінці лютого, перед тим як ми змогли закинути неводи в Шнюрергасе, нам у тому підземному радянському раю стало сутужно з припасами: ми прорахувалися, бо гадали, що американці прийдуть на добрий тиждень раніше, і в нас уже не стало сухарів, і масла, й навіть сурогатної кави, не кажучи вже про куриво. І ось ті шибеники принесли мені гарненьких рівненьких сигареток, скрутили материною машинкою, а паперу випросили у добросердої Маргрет, та й продали мені, як згодом виявилося, мої ж таки недокурки як нові сигарети! І здерли з мене по десять марок за штуку. Жінки тоді всі реготали й хвалили хлопців за практичність, але мені аж мороз поза спиною йшов, поки я торгувався з тими гарненькими чортенятами. Мені не грошей було шкода, грошей я мав досить і заплатив би й по п'ятдесят марок за сигарету — але самий принцип! Самий принцип хибний: сміятися, коли малі діти вже такі зажерливі! Я не бачу тут нічого смішного. Тільки Борис тоді хитав головою, а згодом і Лені, коли хлопці вже після другого березня почали створювати власний запас і називали його своїм капіталом: то бляшанку смальцю, то пачку сигарет — а ми тоді були занадто стурбовані, щоб по-справжньому звернути на те увагу. Адже у Лені другого ввечері почались пологи, і вона нізащо не хотіла — та й я її добре розумію,— щоб її дитина з'явилась на світ у могильному склепі, і її "святий Йосиф" теж цього не хотів.