Гельтоне, з якою авт. цього разу домовився зустрітись у дуже фешенебельній, дорогій кав'яреньці — не тільки щоб показати себе джентльменом, а й щоб курити скільки завгодно, без ніяких обмежень внутрішнього чи зовнішнього характеру,— перебула кінець війни якраз у тому колишньому монастирі кармеліток, у підвалі колишньої монастирської церкви, "в такому підземеллі, де, мабуть, колись був карцер для провинних черниць. Про те, що склади грабують, я й не знала, а другого чула тільки далекий жахливий, невпинний глухий грім — страшний, звичайно, але дуже далекий,— і нізащо не хотіла вийти з того підземелля, поки не дізналась напевне, що в місті вже американці. Я боялася. Тоді стількох людей вішали й розстрілювали, і хоч я мала цілком справні, законні документи, та однаково боялася, що який-небудь патруль може щось запідозрити й розстріляти мене. Отож я й сиділа там, під кінець уже зовсім сама, поки нагорі всі грабували склад та бенкетували. Аж коли почула, що справді вже прийшли американці, тоді вийшла й заплакала з радості й з жалю: з радості, що прийшло визволення, й з жалю за безглуздо знівеченим, зруйнованим містом,— а тоді знов з радості, коли побачила, що всі мости, всі до одного розбито: нарешті Рейн знову став кордоном Німеччини, нарешті! То була така нагода, що гріх не скористатися: просто не будувати більше мостів, нехай кілька поромів ходить через річку, під суворим контролем. Ну, я негайно пішла до американського командування, там зателефонували туди-сюди й розшукали мені мого знайомого французького полковника, я виклопотала собі перепустку до англійської та французької зон і мала щастя двічі чи тричі визволяти Лені Груйтен із скрутного становища, коли вона ото їздила так по-дитячому, розшукуючи свого Бориса. А вже в листопаді одержала дозвіл на квітникарство, заорендувала ділянку, якось зліпила теплиці, відкрила крамничку й відразу взяла Лені до себе. То була для мене дуже важлива хвилина, коли я одержала дозвіл і нове посвідчення особи: стати мені знов Еллі Маркс із Саарлуї а чи залишитись Ліаною Гельтоне? Я вирішила лишитися Ліаною Гельтоне. У паспорті моєму тепер записано: "Еллі Маркс, прозвана Гельтоне". Ну, а чай у мене ви пили кращий, ніж у цьому нібито шикарному закладі. (Що авт. ґречно й цілком щиро потвердив). Але що тут справді добре, так це печиво — треба запам'ятати. Що ж до того "радянського підземного раю", як вам сказав дехто, то мене й Грунча теж туди запрошували, але ми побоялися — не мертвяків, ні, а живих, та ще того, що кладовище лежало якраз у фокусі бомбардувань, посередині між старим містом і передмістями. Мертвяки в тому раю мені б нітрохи не вадили: адже люди споконвіку сходились у катакомбах і навіть справляли там свята. Підвал під церквою в монастирі кармеліток здався мені надійніший — нехай навіть туди зайшов би патруль і перевірив мої документи, а на кладовищі, та ще в склепах,— це місце підозріле, та й, кінець кінцем, тоді сам чорт не добрав би, ким безпечніше бути: замаскованою єврейкою чи замаскованою сепаратисткою, солдатом-не-дезертиром чи солдатом-дезертиром, в'язнем чи втікачем, а дезертирів у місті аж кишіло, і біля них було не дуже затишно, бо стрілянина там не вщухала. Того ж таки побоявся й Грунч, хоч він, так би мовити, не залишав кладовища вже років сорок чи п'ятдесят, а тоді, десь у середині лютого сорок п'ятого року, він таки втік тимчасово на село, навіть зголосився до фольксштурму, і то правильно: тоді будь-яка форма легальності була найкращим захистом. Мій тодішній девіз — ніяких витівок! Десь принишкнути з більш-менш справними документами, втягти голову в плечі й чекати. Я цілком свідомо — хоча й через силу, повірте, бо там були речі, про які ми не сміли й мріяти,— цілком свідомо, кажу, не пішла грабувати склад, бо то, звичайно, річ незаконна, за це карали смертю, адже в місті тоді офіційно ще панували німці. Я хотіла жити, жити — мені був тільки сорок один рік, я любила життя й не хотіла ризикувати ним у ті останні дні. Отож я принишкла, мов миша, і навіть за три дні перед приходом американців не наважилась хоч би писнути, що війні кінець або що її програно. Адже з самого жовтня скрізь плакати й листівки кричали, що весь німецький народ жадає невблаганної суворої кари панікерам, поразникам, скигліям і ворожим полигачам — а кара та мала тільки одну назву: смерть. Ті кати шаленіли чимраз дужче: вони десь розстріляли одну жінку тільки за те, що вона повісила випрані простирадла сушитися. Вирішили, ніби то вона вивішує білий прапор,— і вбили її на місці, просто у вікно з кулемета. Ні, краще трохи поголодувати й перечекати, таке було моє гасло, а той дикий грабунок після нальоту другого числа видався мені занадто небезпечним, і таки справді смертельно небезпечно було тягти здобич іще й на кладовище, бо ж місто ще лишалося в руках німців і його мали обороняти. Та коли німці нарешті забралися геть, я не вагалася більше ні хвилини. Зразу до американців, розшукала своїх французьких знайомих, виклопотала собі невеличке гарненьке помешкання і дозвіл на квітникарство. Поки не вернувся старий Грунч, я користувалась його теплицею й акуратно переказувала орендну плату на його рахунок, а як він у сорок шостому вернувся, зразу передала йому все господарство в найкращому вигляді й відкрила своє власне, а коли ще в серпні сорок п'ятого приїхав наш добряга Пельцер та йому, хоч як хитро він свої справи влаштовував, усе ж треба було "вибілитись", як тоді казали, то хто його "вибілив"? Хто посвідчив на його користь перед комісією? Лені та я. Так, ми його порятували, і я зробила це, по-перше, всупереч власному сумлінню, бо, незважаючи ні на що, мала його за негідника, а по-друге — всупереч власним діловим інтересам, бо ж він, природна річ, став моїм конкурентом і лишався ним до середини п'ятдесятих років". Свідок Ліана Гельтоне раптом здалась авт. дуже старою, і шкіра на обличчі в неї, доти гладенька, враз наче вкрилася зморшками, і рука, що крутила ложечку, затрусилась, і голос затремтів по-старечому. "Я й донині ще не певна, чи це правильно було — вибілювати його, виправдовувати перед комісією, але я, розумієте, з дев'ятнадцяти й до сорока двох років зазнавала переслідувань чи ховалась від них — від того бою під Егідієнбергом і аж до вступу американців, двадцять два роки я належала до переслідуваних, чи то з расових, чи то з політичних причин, як хочете,— і сама, свідомо вибрала собі того Пельцера, бо думала, що в нациста мені буде найбезпечніше, а в нациста-злодюги й поготів. Я знала все, що про нього балакали, і Грунч мені чимало розповідав про нього, і ось він раптом став переді мною, зі страху білий, мов стіна, підступив до мене з дружиною, справді неповинною жінкою,— вона ж і не знала нічого про те, що він робив до тридцять третього,— і двома втішними дітками, хлопчиком і дівчинкою, років так одному з десять, другому з дванадцять, чарівні діти... і жінки, блідої, трохи істеричної, ні в чому не винної, мені було шкода... і він тоді спитав мене, чи за ті десять років, що я в нього прослужила, він хоч раз, один-єдиний раз повівся не по-людському зі мною або з ким іншим, на роботі або й деінде — чи знаю я за ним щось таке, чи можу його звинуватити? І хіба, мовляв, не повинен настати такий час, коли людині можна вже пробачити юнацькі гріхи, забути про них? Так і сказав: "юнацькі гріхи". Він мав досить розуму, щоб не пробувати мене підкупити, тільки тиснув на мене злегенька, нагадуючи про те, що взяв мене в майстерню до "ревізійної групи", тобто зробив своєю довіреною — і цим, звичайно, натякав ще й на те, що й сама я не така вже чистенька, бо ж таки справді не дуже гарно було підновлювати крадені вінки й навіть використовувати стрічки по кілька разів... ну, і я, кінець кінцем, поступилась, вибілила його, а поручниками за себе назвала своїх французьких знайомих і так далі. Того самого він домігся і від Лені, що тоді політично котирувалась досить високо, як і її приятелька Лотта,— вони обидві могли б зробити кар'єру, але так уже в Лені завжди виходить, що вона ні з чого не вміє скористатись. Пельцер їй пропонував пай у своєму квітникарстві — так само, як я пізніше,— але вона не захотіла; потім її батькові теж пай пропонував — і той не схотів, він зовсім перекинувся на пролетаря, ні про які справи не хотів і слухати, тільки сміявся, а Лені порадив "вибілити" Пельцера, посвідчити на його користь, і вона так і зробила — задарма, звичайно. Це вже було після смерті Бориса, коли вона зробилася мов кам'яна статуя. Отже, ми обидві, вона і я, посвідчили за нього — і він був урятований, бо ми тоді щось таки важили. А якщо ви мене спитаєте, чи я шкодую, що так зробила, то я вам не скажу ні "так", ані "ні", ані "сама не знаю", скажу тільки, що мене й тепер аж млість бере, коли я подумаю, що ми держали його в руках,— розумієте, держали в руках, могли вирішити його долю — аркушиком паперу, авторучкою, кількома телефонними розмовами з Баден-Баденом і Майнцом, і це ж саме в той навісний час Лені причетна була до компартії, а в комісії, звичайно, теж сидів один комуніст і так далі. Ну, одно слово, ми його вибілили, вирятували,— і мушу вам сказати: хоч який він був зажера й спекулянт, хоч на які викрути пускався зі своїм хижацьким інстинктом у справах, але фашистом він не був, не був більше ніколи, навіть тоді, коли вже... коли вже знов стало досить вигідно мати змогу похвалитися й цим. Ні, ні. Що ні, то ні. Це треба визнати, цього йому не відбереш, і нечесним конкурентом для мене він не був, і для Грунча також ні — це треба визнати. Та однаково, мені аж млосно робиться, коли я подумаю, що ми держали його в руках. Але, врешті, навіть Ільза Кремер зробила так само, як ми,— і до неї він зумів підлізти, а вона ж була переслідувана за нацизму, це всі знали, і її голос важив не менше, ніж голос Лені чи мій, і хоча з нього вистачило б і наших двох свідчень, але він хотів мати ще свідчення й від неї, і таки домігся його. І вона, Ільза Кремер, так само не зуміла ні з чого скористатися, ні з Пельцерових пропозицій, ні з моїх, ні з того, що тоді виринули наверх її давні товариші з компартії. Вона вже тоді лише одне мала в голові: "Я більше не хочу, я більше не хочу..." А до давніх колег по партії вона й поготів не хотіла вертатись — вона їх називала "тельманівцями"; вони ж, мовляв, у Франції віддали її чоловіка на поталу нацистам, бо він із самого початку виступав проти пакту між Гітлером і Сталіним. І що ж із неї вийшло, з Ільзи Кремер? Знов підсобна робітниця, спершу в Грунча, потім таки знов у Пельцера, аж поки я забрала її до себе, і у мене вона разом э Лені робила те саме, що ми всі під час війни: плела вінки, оздоблювала, нав'язувала стрічки, в'язала букети, поки дістала інвалідну пенсію. І я чомусь, хоч вони ніколи нічого такого не думали, не казали й навіть не натякали, сприймала їх обох як живий докір: нічого вони не виграли, нічого не досягли, і знов усе було достоту як під час війни — Кремер уранці заварювала для всіх каву, і та кава ще довго-довго була навіть нужденніша, ніж тоді. І так само, як тоді, приходили вони щодня на роботу, закутані в хустки, з бутербродами, з меленою кавою в папірці. Кремер до шістдесят шостого, Лені до шістдесят дев'ятого, на щастя, вона понад тридцять років платила внески, але одного вона не знає і не повинна знати: я взяла її пенсійну справу в свої руки й потихеньку приплачувала за неї, щоб вона хоч тепер щось таки одержувала. Вона, звісно, здоровісінька... але як справді пощастить із тією пенсією, чи багато вона матиме? Заледве чотириста марок, ну, може, трохи більше чи менше. Тепер ви розумієте, чому я — хоч це й пусте — сприймаю її як живий докір? Звичайно, вона мені й словом ніколи не дорікнула, тільки час від часу приходить і так несміливо пробує позичити грошей, коли судові виконавці хочуть щось забрати з дорогих їй речей. Я жінка ділова, вмію організувати справу, навіть удосконалювати її, і мене тішить життя, мені подобається міцно держати в руках свою фірму та розширювати її... і все ж дещо в житті дуже смутить мене. Так, так. Зокрема те, що я не змогла помогти Борисові, врятувати його від такої безглуздої долі, бо це таки безглуздя, що його схопили на вулиці як німецького солдата, і чому неодмінно саме він мусив загинути в тій копальні? Чому? І чому я не змогла зарадити? Адже ж я мала серед французів таких добрих знайомих, що вони б для мене визволили звідти не те що Бориса, а й справжнього німецького наці, якби я їх попросила, та коли нарешті з'ясувалося, що він уже не в американців, а у французів, було запізно, він уже не жив на світі; і навіть його фіктивного німецького прізвища вони як слід не знали: чи він Бельгорст, чи Больгорст, чи Бульгорст, чи Бальгорст, ні сама Лені, ні Маргрет, ні Лотта до ладу не пам'ятали. Для неї він був Борис, і тієї солдатської книжки вона, звичайно, не роздивлялась як слід, а щоб прізвище записати, їй це й на думку не спадало".