Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), та, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) "чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття". Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із "збанкрутілим стерв'ятником". Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пель-церів коментар про непохитність його ремесла: "Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть".
Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: "Я ж не нелюд". Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. "Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: "Я ж не нелюд",— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: "Я ж не нелюд". Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: "Я ж не нелюд". Це навіть із психологічного погляду цікаво, що тоді робилося з Вальтером Пельцером ".
Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведе-ним: "Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче "з нами бог" або "господи, помилуй" у церкві, а згодом він почав варіювати оте "Я ж не нелюд" і казати ще: "Хіба ж я нелюд?"
Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): "Так, це правда. Це правда. "Я ж не нелюд" —"Хіба ж я нелюд?" — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував. До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Валь терчикові добрі гроші за оренду..."
Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. "Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годес-берзі, і цей чоловік—Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали — не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? "Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,—сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки "цюндап". а щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати".
Сам Пельцер майже нічого з вищенаведеного не заперечує, тільки інтерпретує його трохи не так, як усі інші. Оскільки він взагалі людина надзвичайно балакуча і відчуває потребу виговоритись, авт. може будь-коли телефонувати йому, відвідувати його, розмовляти з нИхМ скільки завгодно. Треба ще раз нагадати: Пельцер аж ніяк не здається темним, слизьким, підозрілим типом. Він цілком пристойна людина й, безперечно, був би на своєму місці як директор банку, як голова ради нагляду, а якщо уявити його відставним міністром, то можна б дивуватися, чого це він так рано пішов на пенсію, бо він має вигляд не сімдесятирічного чоловіка, а скорше шістдеся-тичотирьохрічного, який уміє здаватися шістдесятиодно-річним.