Резюме розмови під жасминовим кущем: "З батьком та матір'ю він завжди був ласкавий, я навіть ладен повірити, що він їх справді любив. Матері ніколи гострого слова не скаже, а вона, Адельгейда, ставала дедалі сумніша, вона й умерла, напевне, від того смутку, така понура, кисла... а шкода, колись була гарненька й квітуча — дев'ятсот четвертого, як я став у них працювати, вона завжди була весела й чепурна. Ну, згодом, як Вальтерчик, бувало, повезе з нами коновки до церкви, то побачили б ви, як він умів стати на коліно перед вівтарем, та руку в кропильницю... наче вродився для того. А тридцять другого подався в штурмовики, на початку тридцять третього брав участь у "акціях" проти політичних діячів — правда, не вколошкав нікого, тільки грабував, забирав гроші та коштовності й давав змогу втекти. Видно, вигідне було діло, бо зразу нову автомашину купив, нові костюми, а потім ще була нагода дешевої єврейської земельки підкупити: там крамничка, там ділянка під забудову... про це він сам каже: "всяке бувало". А тоді раптом з нього зробився такий пристойний, чепурний добродій, з манікюром на руках, і оженився в тридцять четвертому, з добрим посагом, звісно, узяв Прумтелеву дочку Єву, таку, знаєте, панянку з витонченими нахилами, не те щоб норовисту, тільки трохи істеричну. Батько її мав кредитну касу, а потім ще й ломбардик... ну, а дочка читала Рільке і грала на флейті. За нею він теж узяв трохи земельки й добру купу грошей. Після тридцять четвертого він став почесним командиром штурмовиків, однак від усяких гидких справ, від звірства ухилявся, цього йому ніхто не закине, що він був звірюкою, тільки на землю загребущий. Найчудніше було те, що він, чим дужче багатів, тим робився людяніший, навіть у "кришталеву ніч" 1 нічим не поживився. Він уже ходив тільки в ресторани, на концерти, в оперу — за абонементом, звісно,— і двійко діточок у нього народилось, утішні дітки, він їх просто обожнював: Вальтер і маленька Єва, а в тридцять шостому дістав у спадщину квітникарство, бо Гайнц потроху чи то висох з туги, чи згорів від пияцтва, а я став у Вальтерчик а за управителя, ми відкрили майстерню та почали робити вінки на замовлення влади, він подарував мені частину господарства, що оце й досі моя, розщедрився, нічого не скажу, і ніколи я від нього не чув лихого слова чи якого докору. Справа там пішла на лад, як Гайнц і сердешна Адельгейда вже в домовину лягли".
Резюме розмови під рокитниковим кущем: "Дехто каже, що це була б образа навіть для наці — назвати Вальтера нацистом. Зовсім змінився він у сорок четвертому році, як уже в Лені оте закрутилося з росіянином. Йому ж про них обох нагадували — і телео>оном, і так,— щоб з ними, боронь боже, нічого не сталось. А зміна була в тому, що він став замислений. Він же сам розумів, що війну програно і що після війни йому нітрохи не зашкодить, коли він тепер добре ставитиметься до полоненого росіянина та до Груйтенової
Зв ку* *0 014* погР°мУ в гітлерівській Німеччині, з 8 на 9 листопада
дочки, але ж... як довго ще триватиме війна? От від яких думок тоді у всіх нас голови пухли: як пережити останні місяці, коли весь час когось розстрілювали або вішали, коли ніхто не був у безпеці — ні нацисти, ні ненацисти — і хай йому чорт, як же довго це тривало, поки американці допхалися нарешті від Ахена до Рейну, трохи не цілих півроку. По-моєму, Вальтерчик, урівноважений, здоровий чоловік, що без тями любив своїх дітей, тоді вперше пізнав те, про що доти й гадки не мав: внутрішній конфлікт. Він жив собі за містом у своїй віллі, мав двох випещених псів, гарненьких діточок, автомобіль, земельку. Старі свої ділянки він продавав під будинки й казарми — не за гроші, ні, на гроші він ніколи не був дуже ласий, він волів щось певніше — удвічі, втричі більшу площу, тільки далі від центру, за містом. Бо він був оптиміст. Про здоров'я дуже дбав: щоранку побігає парком, тоді душ і добрий сніданок, тепер уже вдома, а як коли в церкву доведеться, вмів саме вчасно стати на коліно чи хутенько перехреститись. І ось звідкись узялися на його голову ця Лені й цей Борис — він і симпатизував їм, вони були найкращі робітники в нього, і хтось їх захищав, хтось невідомий йому, але дуже сильний — однак була ж іще й інша сила, що могла будь-кого вмить повісити, розстріляти або кинути в концтабір. Ви тільки не подумайте, ніби Вальтерчик раптом відкрив у собі той сторонній предмет, що його дехто знає під назвою "сумління", або ж ніби він, тремтячи від страху чи цікавості, раптом збагнув доти зовсім не зрозуміле йому чужоземне слово, наблизився до не знаного йому чужого краю, що його часом називають "моральність". Ні, ні. Ніщо його не тривожило, поки він багатів — тобто всередині не тривожило, бо зовні таке іноді бувало (адже й у наці, й у штурмовиків не обходилось без гризні). Він навіть частенько мав труднощі, і тоді ще, як у польовій господарській роті був, і в тридцять третьому, як за гроші давав утекти політичним діячам. Він і перед судом стояв, звичайним і "партійним судом честі" — тоді, як занадто вже знахабнів зі старими вінками та стрічками. Труднощів досить, але він їх не боявся, переборював, спокійно відкидав з дороги, посилаючись на ідейну й економічну вагу своєї діяльності як невтомного борця проти того ворога нації, що тоді називався "злиденний похорон". Труднощі бували, але в конфлікт із самим собою за те, що йому було корисне, він ніколи не потрапляв. Йому було байдужісінько й до євреїв, і до росіян, і до комуністів, і до соціал-демократів, і до всіх на світі,— але як повестись тепер, коли нагорі одна сила стоїть проти другої, а крім того,
Бооис і Лені симпатичні йому особисто і навіть — оце-то збіг обставин" — вигідні? Він чхав на те, що війну програно, політикою він не цікавився так само, як і "боротьбою, в якій вирішується доля німецького народу",— але, стонадцять чортів, хто міг йому сказати, яка вічність лишалася ще до кінця війни в липні сорок четвертого року? Він був певен, що треба переключатись на програну війну, але ж як знати, коли можна й слід буде це зробити?"
Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад "mens sana in corpore sano"? Чи знав він колись С. І, С. III, і П. ? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує "всякою дрібницею", то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.