повстанні і яким загрожувала сувора кара,— визволиліг Гі школи через чорний хід. Пінто й Тунч, а також Шіртенштайн і Шольсдорф, що теж приєднався до них, усе ще нічого не розуміли, тому Богаков заходився пояснювати свій план. "Сміттєвози,— сказав він,— великі, не дуже годящі машини. Вони скрізь гальмують вуличний рух, а якби два, а ще краще три сміттєвози зіткнулися тут на перехресті, то в цілому районі щонайменше на п'ять годин усе захрясло б, і той Юп зі своєю машиною не під'їхав би до будинку навіть на півкілометра. А що йому двічі довелося б їхати вулицею з однобічним рухом, бо іншої дороги немає, то, наскільки я знаю німців, він ще був би хтозна й де, коли ми вже мали б на руках ухвалу виконавчих органів відкласти виселення. А на випадок, якби він справді дістав проїзну картку, тобто дозвіл у зв'язку з нагальною справою проїхати вулицями з однобічним рухом, треба влаштувати аварію двох сміттєвозів ще на одному перехресті". Шіртенштайн нагадав, що як таку аварію вчинять водії-чужоземці, це може мати для них прикрі наслідки, тож треба подумати, чи не краще попросити допомоги в німців. З цією метою Салазара забезпечили грошима на дорогу й вирядили в місто. Шольсдорф дав Богакову олівець та клаптик паперу, і той заходився креслити план міста, позначаючи на ньому з допомогою Гельцена всі вулиці з однобічним рухом. Вирішили, що досить буде зіткнути два сміттєвози, щоб викликати цілковитий хаос, у якому Юпова машина безнадійно застрягла б десь за кілометр від будинку. Оскільки Гельцен був трохи знайомий зі статистикою вуличного руху, а також як службовець управління шляхового будівництва добре знав габарити і тоннаж сміттєвозів, він, опрацьовуючи разом із Богаковим стратегічний план, дійшов висновку, що, "мабуть, досить було б і одного сміттєвоза, якби він увігнався в стовп або в дерево". Але все ж таки краще влаштувати й другу аварію. "З поліцією і всіма формальностями це затягнеться на чотири або й на п'ять годин". Шіртенштайн на радощах обняв Богакова і спитав, чим він може йому віддячити. Богаков відповів, що його найбільше і чи не останнє вже (бо він себе дуже кепсько почуває) бажання —ще раз послухати "Лілі Марлен". Досі він не знав Шіртенштайна, отже, це була не шпилька, а, мабуть, просто російська наївність. Шіртенштайн зблід, але повівся як джентльмен: відразу ж підійшов до піаніно й зіграв "Лілі Марлен" — чи не вперше за останні п'ятнадцять років. Зіграв дуже добре. Богаков був зворушений до сліз.
Пісня сподобалася також Тунчеві, Пельцерові і Грунчеві. Лотта й пані Гельтоне затулили вуха, а М. в. Д., глузливо всміхаючись, вийшла з кухні.
Тунч знову перейшов до справи, заявивши, що береться влаштувати аварію — він уже вісім років водить машину без жодних порушень, і міський автопарк дуже ним задоволений. Тому він може дозволити собі одну дорожню пригоду, але йому доведеться змінити маршрут, що треба наперед погодити. Зробити це буде важко, але можна.
Тим часом фінансовий комітет остаточно з'ясував становище. "Та радіти нема чого,— сказала пані Гельтоне,— становище страшне. Гойзери згребли все у свої руки, навіть відкупили заборгованості Лені іншим підприємствам: за газ, за воду. Разом це становить — не лякайтеся! — величезну суму: шість тисяч сімдесят вісім марок і тридцять пфенігів". До речі, майже стільки, як заробив би за цей час Лев, коли б не сидів у в'язниці, отже, це доводить, що Лені цілком спроможна вкластися у свій бюджет. Таким чином, тут потрібна не безповоротна дотація, а тільки позика. Пані Гельтоне витягла свою чекову книжку, поклала на стіл, виписала чек і сказала: "Тисячу двісті для початку. Зараз я не можу дати більше. Я переплатила за італійські троянди, ви знаєте, Пельцере, як це буває". Пельцер не міг утриматись, щоб не прочитати моралі, перше ніж труснути гаманцем. "Якби вона була продала будинок мені, то її б тепер не спіткала така біда, але я даю тисячу п'ятсот. І сподіваюся,— погляд у бік Лотти,— що надалі мене матимуть за людину не тільки тоді, як потрібні гроші". Лотта, не звертаючи уваги на Пель-церів натяк, заявила, що вона банкрут. Шіртенштайн щиро признався, що хоч би як хотів, а більше сотні марок не нашкрябає. Гельцен і Шольсдорф дали один триста, а другий п'ятсот, крім того, Гельцен пообіцяв, що відтепер більше платитиме за помешкання й цим допомагатиме Лені віддавати борг. Шольсдорф почервонів і сказав, що почувається зобов'язаним решту взяти на себе, бо фінансова скрута пані Пфайфер якоюсь мірою, а властиво, всією своєю вагою лежить на його сумлінні. Він тільки має одну ваду, що завжди обмежує його фінансову спроможність,— збирає русистику, особливо автографи, і якраз останніми днями придбав кілька дуже цінних для нього листів Толстого. Але він готовий завтра вранці зробити деякі офіційні кроки, і то якнайшвидше; йому напевне пощастить, використавши свої зв'язки, відтягти виселення, особливо ж як він, тільки-но відчиниться каса, візьме позику під заклад своєї колекції і, маючи готівкою всю цю суму, звернеться до відповідної установи. Взагалі ж на перший раз цілком вистачило б навіть половини, якби він пообіцяв до обіду принести решту. Адже він усе-таки державний службовець, відомий своєю сумлінністю. До речі, після війни він не раз пропонував батькові Лені приватне відшкодування, але той відмовлявся, а тепер йому випала нагода спокутувати свої філологічні гріхи, про політичні наслідки яких він довідався так пізно. Треба було бачити Шольсдорф а: вчений від голови до п'ят, трохи схожий на Шопенгауера, в голосі бринять С. І. "Мені треба тільки одного, пані й панове,— принаймні дві години часу. Я не схвалюю операцію зі сміттєвозами, але згоджуюсь на неї як на крайній захід і мовчатиму, хоч як державний службовець не мав би права цього робити. Запевняю вас, що я теж маю друзів і користуюся деяким впливом. За тридцять років бездоганної служби, до якої в мене хоч і не було потягу, але все-таки був хист, я придбав собі друзів у високих колах, і вони допоможуть мені затримати виселення. Тільки дайте мені час".
Богаков, що тим часом вивчав із Тунчем план міста, не бачив іншого рятунку, як спрямувати рух транспорту кружним шляхом, улаштувавши аварію на тихій бічній вулиці чи хоча б на якийсь час припинивши на ній рух. Принаймні Шольсдорфові пообіцяли, що він матиме потрібний йому час. Шіртенштайн саме хотів щось сказати, але відразу урвав сам себе, схвильовано загукавши: "Тихіше! Тихіше!" —Лені заспівала знов: