формі — це другого! — так той наклав повні штани й трусивсь, мов на морозі. В штани намочив і вибіг геть, просто надвір — щось закричав і вибіг. З нього, певне, й ґудзика не знайшли, кажу вам. Потім були ще двоє молодших, у цивільному, німці, по-моєму,— дезертири, що ховались у руїнах, а під час нальоту злякались; вони були такі тихі, бліді, і раптом — коли старий вибіг, вони... звісно, мені вже шістдесят вісім, і напевне огидно слухати, коли я вам усе по правді розказую, тоді мені було сорок три, а та молода жінка... я їх більш ніколи, ніколи не бачила, всіх чотирьох, ні хлопців, ні дитини, нікого... тій молодій жінці було, може, під тридцять... так отож, хлопці, щонайбільше років по двадцять два — двадцять три, раптом... ну як би вам сказати... запалилися, хіттю, чи знахабніли... та ні, все воно не так, і я ж, відколи мого чоловіка в концтаборі замучили, три роки й не глянула ні на кого... так отож ті двоє не те щоб накинулись на нас, цього не можна сказати, та й ми не опирались, вони не зґвалтували нас — одне слово, один підійшов до мене, вхопив за груди і стяг з мене трико, а другий — до молодої жінки, вийняв скіпку в неї з зубів, поцілував її, і ми там полягали, а між нами спав хлопчик, і вам, напевне, жахливо слухати, але ви не можете собі уявити, як воно, коли шість з половиною годин підряд летять і летять літаки, падають бомби, повітряні міни, понад шість тисяч фугасок... ми просто зійшлися там усі четверо, і хлопчик між нами, і я й досі відчуваю, що в того хлопця, котрий обрав мене, в роті було повно піску, коли він мене цілував, і відчуваю пісок у своєму роті — во но ж сипалось зі стелі, бо її трясло,— і відчуваю, яка я тоді рада була, як заспокоїлась, почала анов молитись і бачу, як та молода жінка теж раптом стала спокійна, й відкинула волосся з лоба хлопцеві, що лежав на ній, і всміхнулась до нього, а тоді ми поправили на собі одежу й далі сиділи тихо;
не домовляючись, повиймали все з сумок, сигарети, хліб, а молода жінка мала в сумці баночки з маринованими огірками та полуничним джемом, і ми все те з'їли мовчки, разом, наче домовились не питати, як кого звуть,— жодного слова, тільки пісок рипить на зубах, у мене пісок із рота того хлопця, а в нього, певне, мій... а тоді все скінчилось, десь
0 пів на п'яту. Стало тихо. Не зовсім. Десь щось падало, десь щось валилося, десь щось вибухало — адже близько шести тисяч бомб. Я кажу "тихо", бо літаки вже не гули, і ми всі вийшли, кожне само по собі, ні слова на прощання; опинилися всі ми у велетенській, аж до неба, хмарі пилюки, диму, вогню. Я впала, зомліла й отямилась аж через кілька днів у лікарні, та все молилась, але вже востаннє. Щастя, що мене тоді не загребли попросту,— як ви гадаєте, хіба мало людей тоді попросту загребли? А як ви гадаєте, що сталося з підвалом броварні? Він завалився через два дні після того, як ми вийшли,— мабуть, стеля й далі отак вигиналась та вгиналась, мов гумовий м'яч, а тоді обвалилась. Я подалась туди, бо хотіла все ж таки глянути на своє помешкання, а там нічого, нічогісінько, навіть порядної купи грузу нема, а як виписалася з лікарні, другого дня вже прийшли й американці".
Ми вже знаємо, що Ванфт евакуювалась. Очевидно, вона набралась там лиха (оскільки вона про це мовчить, авт. не зміг установити, якого саме лиха: об'єктивного чи тільки суб'єктивного). Вона сказала тільки одне слово: "Шнайде-мюль". Про Кремпа нам відомо, що він загинув біля шосе
1 захищаючи шосе — можливо, зі словом "Німеччина" на устах.
Доктор Генгес "подався" (Г. про Г.) "з графом, своїм начальником, у одне село, де ми могли бути певні, що селяни нас не викажуть. Перебрані під лісорубів, ми жили в простій рубленій хатці, проте з панськими розкошами; все ми мали, і навіть жінки були — самі набивалися, такі віддані графському родові. Правда, признаюся вам щиро, баварські любощі здавались мені занадто грубими, і мені весь час бракувало рейнської витонченості — не тільки в цьому питанні. Дуже тяжкої провини на мені не було, і я вже в п'ятдесят першому зміг вернутись додому, ну, а граф мусив зачекати до п'ятдесят третього, тоді добровільно з'явився до суду, але вже в такий час, коли переслідування воєнних злочинців почали потихеньку згортати. Три місяці він посидів у Верлі, та незабаром після того вже зміг піти на дипломатичну службу. А я вирішив більше в політику не пхатися, тільки служити відповідним установам своїми точними філологічними знаннями ".
Гойзер-старший: "Я не міг покинути своїх будинків — адже я придбав не тільки Груйтенів, у січні й у лютому сорок п'ятого року мені пощастило купити ще два, у людей, що опинилися в дуже непевному політичному становищі. Можете, якщо хочете, назвати це "антиарізацією" чи "ре-ан-тиарізацією",— ті будинки колись належали євреям, а мені їх продали двоє старих нацистів, цілком законно, у нотаря і з оплатою через банк. Цілком легальна й законна передача майна — будинків же не було заборонено продавати й купувати, адже так? Другого числа мені не довелось пережити, бо я тоді саме був на селі,— але хмару пилюки я бачив, за цілих сорок кілометрів,— величезну хмару,— а як вернувся другого дня, то знайшов собі квартиру, як лялечку, на західному кінці міста, й мусив з неї вибратись аж тоді, як прийшли англійці. Бо вони навмисне не бомбардували того району, де збиралися розміститись самі. А ті... Лені, й Лотта, і решта — кинули мене напризволяще, не сказали й слова про той свій маленький радянський рай, що вони там улаштували під землею, в склепах. Авжеж, нащо я їм був здався, такий старий — мені ж тоді вже шістдесят минуло.
Лотта взагалі показала себе досить паскудною людиною — після того, як моя дружина в жовтні померла. Почала волочитися з дітьми по місту — спершу до своїх родичів, потім до тієї повії Маргрет, а далі до знайомих, аби тільки не евакуюватись. А чому? Бо знала добре, де військові склади містяться, й не хотіла проґавити, коли їх грабуватимуть. Дідуся, звичайно, не покликали, коли грабували склад біля колишнього монастиря кармеліток. Де там! Звідти носили мішками, возили візками, й на старих велосипедах, і на покинутих, згорілих автомашинах, якщо тільки їх хоч руками можна було котити, все тягли звідти — яйця й масло, сало й сигарети, каву й одіж, і так розперезалися, що просто на вулиці смажили собі яєшню в покришках від протигазів, і горілка там лилась, і що хочете, справдешня оргія, як у французьку революцію, і жінки теж, а наша Лотта, мов фурія, поперед усіх! І справжні бої там точились — адже в місті ще були наші солдати. Я про все це дізнався аж згодом і радий був, що завчасу вибрався з тієї квартири, бо там незабаром справжній бордель завівся, коли вони вже покинули той свій підземний рай та вернувся Губерт і почав жити з Лоттою. Ви б тоді Лотти не впізнали: то весь час була така сувора, холодна жінка, в'їдлива й гостроязика, а тоді наче змінилася враз. Під час війни ми терпіли її соціалістичний буркіт, хоч воно часом і небезпечне для нас було, те, що вона тоді інколи патякала, і що вона нашого сина Вільгельм а втягла в ті червоні авантюри, нам теж не подобалося, але ми їй пробачили, бо вона все ж таки була порядна, свідома свого обов'язку жінка й мати, а потім вона, мабуть, відразу, п'ятого березня, вирішила, що вже настав соціалізм і все будуть ділити — рухоме й нерухоме майно, все на світі. Вона й справді якийсь час керувала житловою управою, спершу сама захопила ту посаду, бо решта службовців була евакуйована, а потім її й офіційно затвердили, бо ж вона таки була не фашистка, але цього, бачте, ще замало, що ти не фашист. Та один рік вона все ж таки порядкувала там і, не довго думавши, вселяла людей у покинуті вілли, таких людей, що не знали до ладу, як і воду спускати в убиральні, а у ваннах прали білизну, розводили коропів та бурякову гичку квасили. Справді, там потім знаходили по півванни гички. На щастя, соціалізм із демократією плутали недовго, і вона стала знову тим, чим була раніше: дрібною службовкою. Але тоді, в ті дні великого грабунку, вона ж сиділа разом з іншими, і з дітьми, в тому їхньому підземному раю, і хоч знала, де я живу, чудово знала, але й слівця мені не переказала. Ні, ні, про якусь дяку годі й казати, а як подумати добре, то вона ж нам навіть своє життя завдячує. Досить було нам хоч словом прохопитися, що вона ото плескала про війну та мету цієї війни, хоч одне оте її слівце "бридня", і вона б уклепалась по вуха, у в'язницю пішла б, у концтабір, а то й на шибеницю,— і от маєте".