Коли я дівчам кохалася з небом... Господи, помилуй.
Багряно кохало воно, чоловічим коханням... Господи, помилуй.
І мармур предків час здолав... Господи, помилуй.
Поки не сказане буде, в душі я його берегтиму... Господи, помилуй...
Отже, ми бачимо, що Лені не лише працює, а навіть працює дуже продуктивно.
Лені щоразу лякалася, коли в неї починалося місячне, і Рахель, не вдаючись у недоречну символіку, пояснила їй з усіма подробицями, як відбуваються статеві стосунки між чоловіком і жінкою, пояснила так, що ні їй, ні Лені не довелося нітрохи червоніти; правда, такі пояснення треба було тримати в таємниці, бо Рахель, звичайно, переступала цим межі своїх повноважень. Може, це й пояснює, чому Лені так спаленіла й так розгнівалась, коли через півтора року їй в офіційному поясненні назвали це "суницями в сметані". Рахель навіть не соромилась, говорячи про форму випорожнення, вживати термін "класична архітектура" (Б. Г. Т.).
Першого ж місяця свого перебування в інтернаті Лені, крім Рахелі, знайшла собі приятельку на ціле життя, оту Маргрет Цайст, що вже встигла виявити себе "шльондрою": свавільну дочку одного над усяку міру побожного подружжя, що так само "не могло з нею впоратись", як і всі її дотеперішні вчителі. Маргрет, маленька чорнява дівчина, порівняно з Лені просто балакуча, була завжди в якнайкращому гуморі, і всі її вважали за "веселе чортеня". Саме Рахель, оглядаючи через два тижні шкіру Маргрет (плечі й руки), визначила, що вона має стосунки з чоловіками. Оскільки, крім самої Маргрет, немає жодного свідка тієї події, то в цьому випадку треба виявити певну обережність, хоч сам авт. має таке враження, що Маргрет можна цілком вірити. Маргрет вважає, що Рахель визначала це не тільки завдяки своєму
"майже непохибному хімічному інстинктові", а й з фізичного стану її шкіри, про яку згодом Рахель у розмові віч-на-віч з Маргрет сказала, що та шкіра "випромінює пестощі, які ти дарувала і які отримувала сама", і тоді — треба віддати Маргрет належне — вона почервоніла, не вперше і ще далеко не востаннє в своєму житті. Вона призналася, що вночі якимось способом — яким саме, вона не хотіла сказати — тікала з монастиря і зустрічалася з сільськими хлопцями, не з чоловіками, чоловіків вона не любила, вважала, що вони смердять, знала це з власного досвіду, бо мала стосунки з одним чоловіком, саме з учителем, який твердив, що не може з нею впоратися. "О! — сказала вона з шорсткою рейнською вимовою.— Він ще й як упорався зі мною". З хлопцями, її ровесниками, приємно мати стосунки, а чоловіки смердять. І як чудово, додала вона весело, коли хлопці радіють, деякі аж кричать з радості, а тоді й вона за ними, адже ж гірше, як хлопці "роблять це самі". їй, Маргрет, радісно давати їм радість — і тут треба відзначити, що ми вперше бачимо, як Рахель плаче гіркими сльозами. "Вона так плакала, що я аж злякалась, і тільки тепер, лежачи отут у сорок вісім років із сифілісом та ще бозна з якими болячками, тільки тепер я зрозуміла, чому вона так гірко плакала" (Маргрет у лікарні). Коли в Рахелі висохли сльози — як видно зі слів Маргрет, це сталося нескоро,— вона задумливо глянула на неї, зовсім не сердито, і сказала: "Так, ти з тих, що дають хлопцям радість". "Я, звичайно, тоді не зрозуміла її натяку" (Маргрет). Рахель примусила її врочисто заприсягти ся, що вона не підіб'є Лені на цю стежку, не покаже, як тікати з пансіону; правда, Лені теж судилося давати людям радість, але не в такий спосіб. Маргрет заприсяглася й не порушила своєї присяги. "Зрештою, Лені ніколи не загрожувала така небезпека, вона сама знала, чого хотіла". А взагалі Рахель угадала, саме її шкіру хлопці ніжно любили і палко жадали, особливо шкіру на грудях, просто важко собі уявити, що вони з нею виробляли. Коли Рахель спитала, з одним чи з багатьма хлопцями вона це робить, Маргрет почервоніла вдруге за тих двадцять хвилин і сказала таким самим рівним голосом, з шорсткою рейнською вимовою: "За один раз тільки з одним". І Рахель знов заплакала, промурмотіла, що Маргрет недобре чинить, дуже недобре, і погано скінчить. Після того Маргрет недовго пробула в пансіоні: в селі дізналися про її походеньки з хлопцями (здебільшого то були хлопці, що ревно прислуговували священикові в церкві), почалися неприємності з батьками хлопців, зі священиком, з батьками дівчини, дійшло до розслідування, під час якого і Маргрет, і всі хлопці вперто мовчали,— і Маргрет наприкінці першого ж таки року довелося покинути пансіон. А в Лені лишилася приятелька на ціле життя, що потім не раз ставала їй у пригоді у важких, навіть у смертельно небезпечних ситуаціях.
Через рік, зовсім не озлившись, тільки нітрохи не вгамувавши своєї цікавості, Лені включилася в трудовий процес: ученицею (офіційне означення фаху — рахівниця) в батьковій конторі. На його ж таки наполегливе прохання вона вступила в ту нацистську організацію для дівчат, форма якої (прости, господи!) на знімку їй навіть личить. Треба сказати, що Лені неохоче брала участь у вечорах своєї організації, але, щоб не склалося хибної думки, мусимо додати, що вона аж ніяк не усвідомлювала політичної суті фашизму; їй просто не подобалася форма, і особливо гидкі їй були штурмовики. Хто хоч трохи зможе уявити собі її скатологічні зацікавлення і її скатологічну освіту, здобуту в сестри Рахелі, той зрозуміє чи принаймні здогадається, чому їй той брунатний колір був такий неприємний. її байдужість до тих вечорів, яких вона врешті взагалі почала уникати, бо з вересня 1939 року стала в підприємстві свого батька "воєнно важливою" одиницею, мала інші підстави: Лені не подобалась побожна, схожа на монастирську атмосфера, що там панувала. Групу, до якої потрапила Лені, "прибрала до рук" одна молода енергійна католичка, що вирішила підірвати зсередини "ці заходи"; забезпечивши собі — на жаль, лише наполовину — підтримку дванадцяти підлеглих їй дівчат, вона перетворила ті вечори на суцільні співи на честь діви Марії, медитації з пацьорками і т. д. Звичайно, Лені не мала нічого проти співів на честь діви Марії, пацьорок і т. д., але вона — на той час уже сімнадцятирічна дівчина — після двох з половиною років монастирського життя, яке насилу витримала, не вельми цікавилась такими речами і вважала їх нудними — не разючими, а тільки нудними. Певна річ, ті нововведення молодої дами — звали її Гретель Марайке — не лишилися поза увагою начальства, її виказала одна дівчина, якась Паула Шміц, Лені навіть притягли як свідка, але вона, відповідно підготовлена батьком Гретель Марайке, лишилася непохитна — не змигнувши оком, казала, що ніяких співів не було (що, зрештою, робили десятеро з дванадцяти дівчат), * таким чином Гретель Марайке уникла великих неприємностей, та не уникла двох місяців ув'язнення в гестапо й допитів, яких їй "цілком вистачило" — більше Грета про це нічого не казала (висновок авт. з багатьох розмов із Марією ван Дорн).