— То є православний катехізис...
— Вперше чую такий катехізис.
— Бо не був ти солдатом Чернігівського полку, що збунтувався проти царя.
— А ти був там?
— Коли б не був, то й не говорив би. Сам підполковник Сергій Апостол навчив нашого брата, щоб знали православний катехізис. І все в ньому проти царів, за свободу, за правду... Шкода Сергія Апостола. Такий добрий чоловік був.
Трохи подумавши, Іван звернувся до свого співбесідника:
— Ще давай вихилимо із цього жбана, а тоді я розповім усе по порядку...
— Таке діло примочити треба...
— А треба... Будьмо... Тепер слухай далі. Ото як збунтувалися перед різдвом у столиці проти царя, то вістка і в наші полки дійшла. Чернігівський полк стояв у селах Триліси, Мотовилівка, Ковалівка і в самому Василькові на Київщині. Тоді Сергій Апостол їздив у роти, читав цей катехізис. Прибув до нього брат Матвій та інші офіцери. Любили всі Сергія Апостола і його друга Бестужева-Рюміна... Душевні люди. Розповідали нашому брату правду... Та швидко, коли цар присмирив бунтівників у столиці, прибули посіпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергія. Він утік, вистрибнув у вікно, і швидко збунтувався весь Чернігівський полк, солдати пішли за ним. Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловік... Під командою Сергія рушили під Білу Церкву, щоб закликати до бунту інші полки і всім третім корпусом іти на Київ і на Москву добувати свободу. Та назустріч чернігівцям виступив генерал Гейсмар з гарматами та кіннотою. Чернігівці ішли з музикою, не стріляли. Попереду Сергій Апостол. Він наближався до частин генерала Гейсмара, гукаючи: "Брати, не стріляйте! Приєднуйтесь до нас! За свободу, за спасіння вітчизни!" Та у відповідь ударили з гармат, і десятки наших чернігівців лягли мертвими. Картеччю було поранено в голову Сергія Апостола. Заюшений кров'ю, він тримався на ногах, давав команду не здаватися... Розгорнувся бій... Страшно було глянути, як наш брат солдат бив свого брата солдата... Розбили славний Чернігівський полк... По-заарештовували тих, хто залишився живим. Поміщиця Браницька подарувала двісті пудів заліза на кайдани для нашого брата... Багатьох закатовували на смерть... Кров'ю брався білий сніг...
— Як же ти врятувався? — обізвався Семен.
— Вели й мене на тортури і, мабуть, закатували б на смерть. Та я перехитрив. Коли проходили біля глибокого яру, я враз подався сторчака в нього, аж у голові зашуміло, а в очах замиготіли блискавки. На дні яру прикинувся вбитим. Зверху гукали, щоб підводився, а я не ворухнувся. Вирішили, що я таки вбився, і повели інших на катування. А тим часом я очуняв, добрався до села, переодягся, а потім пішов до знайомого ченця в Київській лаврі. Теж колишній солдат... Разом проти турка воювали. Він натяг на мене оцю чернечу шапку, позичив афонську іконку, вибив мені афонську печатку біля ліктя. Говорив: "То твій пашпорт". Навчив мене, як спастися.
Іван загорнув по лікоть рукав і показав на шкірі печатку.
Слухаючи розповідь, Семен нахилив голову, ніби вона стала важчою, вбираючи все сказане.
— Куди ж тепер помандруєш? — запитав.
— Куди помандрую?.. А знаєш, куди мандрує зірваний вітром листок, що його гонить хвиля? Погойдає його та й приб'є до берега. А там намулом загорне... Так і нашому братові, що за довгі роки солдатчини втратив свою рідню... Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя маєтність, що заробив за довгі роки солдатчини. А бився ж і з турком, і з французом. Понесу свою плакану долю в цій Драній торбі на рідну Донщину, розповім, як була полита кров'ю, брате, Україна.
Ще припався до жбана, допив горілку Іван. Семен не зводив з нього очей.
— А може, по дорозі десь під тином околію.
Поможи ж мені, брате,
Труну склендрувати,
Склендрувать труну,
Коли я помру —
Виривалися зітханнями хрипливі слова пісні. Густим голосом підхопив її і Семен. Полилася журна пісня. В шинку сутеніло, в наморожені шибки ледве пробивався світ. Шинкарка засвітила лойову свічку. Вогник тьмяно мерехтів, важко перемагаючи густу заслону диму та надиханої пари.
Заниділим птахом пісня билася в замуровану кригою та снігом шибку, змішувалася з людським гомоном і хропінням тих, що вже поснули на соломі в кутках шинку. До співаків підійшло кілька чоловік і та жінка, що намагалася співати "Ой п'яна я, п'яна". Дивлячись, що баба плаче, Іван вирішив її розважити.
— Заспіваю для тебе, бабо, такої:
Я солдат із виду бравий,
Та мундир ношу дірявий!
Я отечеству защита —
Спина вся моя побита!
Баба ще дужче заплакала, примовляючи:
— Е, ні, і ця пісня невтішна. Десь і мій синок поневіряється в солдатчині. Звідки ж ти, чоловіче, мандруєш?
— З пекла, бабо!
— Свят-свят...
— А як там у пеклі чорти поживають? — втрутився в розмову один розважливий п'яний.
— Невесело живеться і чортам... Бо не справляються з грішниками, яких дуже багато розвелося. А коли починається зима, грішні душі аж товпляться до пекла, щоб зігрітися у вогні.
— Та воно ж дуже пече?
— Нічого, що пече... Спочатку пече, а потім привикають. Плавають по кип'ячій смолі, аж бульбашки за ними схоплюються. А серед грішників є багато таких сердечних людей, що й перед ангелами по добрості не поступляться.
П'яна баба, втираючи сльози та похитуючи єпівчутливо головою, запитувала:
— А чи дуже страшні там чорти?
— Всякі бувають... Там теж не всі рівні. Є такі, як шолудиві кошенята. Тільки з ріжками і вогненними язиками. А є з цапиною головою, а е й такі, що на ішаків похожі. Всякому чортові є своє звання. А найстаршим над ними, ніби генерал, сам сатана!
— То ти й сатану бачив? — посміхаючись, запитав п'яний.
— А чому ж ні? Навіть трохи випили з ним, коли я лагодився з пекла на грішну землю.
— А яку п'є сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту?
— Не гребує, яка потрапить до рук. Таку пельку не легко залити. Півказана випиває без передишки. А потім, як чикилдихи обіжреться, засне і хропе на все пекло, як становий після усмирення бунтівників. А коли спить сатана, то грішники зчиняють такий бунт проти чортів, що ті аж хвости піджимають та розбігаються по кутках пекла.
— Свят-свят... свят-свят, — хрестилася заплакана баба.
— Всюди бунтують, і на землі, і в пеклі. Нема спокою...