— Це ми самі вигадали, — доповів Мишко Остроградський.
— Добре. Завжди треба щось цікаве вигадувати. Хлопці розважались, а Іван Петрович сів на східцях рундучка. Навколо нього збилися хлопці.
— От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сісти в неї і полетіти аж до хмар, — мріяв Мишко.
— То не можна, — говорили інші.
— Чому не можна?
— Перекинешся!
— А коли добре обчислити...
— Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.
— Скажіть, Іване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?
— Обчислення — то велике діло... А знайте, хлопці, уже є такі знаряддя, що дають змогу людині літати в повітрі.
— Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, — кинув Мишко.
— Як же то літають?
— Такі є повітряні кулі. Наповнюють кулю газом воднем, який значно легший за повітря. Тому така куля підіймається вгору і тягне за собою корзину, в якій сидять люди... Недавно в Петербурзі один учений на такій кулі піднявся в повітрі на височінь до трьох верст!
— Ого! То аж за хмари?
— Так можна до зірок долетіти, — радів Мишко.
— Не долетиш... Гріх... Бог громом уб'є, — нерішуче обізвався один.
— Будуть часи, коли наука сягне і до зірок, — пояснював Іван Петрович. — Зірки — то ж такі великі кулі, як і наша Земля.
Вже сонце заховалося за лісом, сутеніло. Хлопці почали спостерігати, як поволі з'являються зорі на небі.
— От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравіша буває або звечора, або вранці. Треба ловити зором і Меркурія. Він теж пишається серед зірок на початку вечора або вранці. А згодом доберемося і до Марса...
Хлопці уважно слухали, спостерігали за зірками.
— Ну скажіть, чого воно так? — порушив зачаровану мовчанку Мишко.
— Як?
— Та так — цікаво...
— Ех, соколята мої! Вам би тільки крила!
— Та й що? — запитав один.
— Що... Полетіли б до планети! — аж вигукнув захоплено Мишко.
— А як зірвешся?
— Не зірвуся. Обчислити тільки треба, на те й математика! От що скажу!
В цей час унизу під горою шляхом скрипіли чумацькі вози. Мишко гукнув:
— Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волів! Але ніхто не відгукнувся з чумаків. Тільки чулося скрич піння возів.
— Правда ж, Іване Петровичу, ми випередимо чумаків? Вигадаємо такі повозки, що швидко бігатимуть і літатимуть, — не вгавав Мишко.
— Чумаків швидко випередимо. Це так. А от чумацька пісня завжди житиме з нами, — відповів Іван Петрович. — Послухайте, скільки в тій пісні і скарги на чумацьку долю, і розлогої волі. Десь серед широких степових просторів народилася і сповивалася, мов у колисці, та пісня!
Всі притихли, прислухалися до чумацького співу, і здавався він таким просторим, як зорями гаптоване небо.
— А на березі чумаки розпалили вогнище!
— Коли в темряві горить вогнище, то так, ніби якась казка, — додав Мишко.
— Про вогонь багато є казок, — зауважив Іван Петрович.
— Розкажіть нам...
— У давнину люди навіть вірували у вогонь, як у чарівну силу, як у бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в її житті. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь. От і склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужній, нескоримий перед богами велетень.
— Тоді, мабуть, був тільки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не було?
Хлопці засміялися. Посміхнувся й Іван Петрович, заговорив знову:
— То було в стародавній Греції. Богами там були .вигадані народом різні казкові велетні, вродливі люди... Аполлон, Венера та інші... Слухайте далі... Одного разу розгнівався на людей найстарший бог Зевес і забрав у них во" гонь. Залишилися люди без вогню у пітьмі. Заступився за людей Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнівався бог і звелів прикувати Прометея до скелі. Кожен день посилав орла викльовувати серце Прометеєві. Але за ніч серце знову виростало, і Прометей не вмирав... Минуло багато років, знайшлися такі сміливці, що вбили того орла і звільнили Прометея.
— А він живий і тепер?
— То ж у казці, — зауважив Мишко.
— Є й у казці правда, — додав Іван Петрович. — Правда полягає в тому, що серед людей є сміливі, безстрашні поборники... Ото й кажуть, що Прометеїв вогонь не вгасає.
— То, може, і в чумацькому вогнищі є Прометеїв вогонь?
— Може, й є іскорка, бо недарма чумацька пісня така розлога... Бачу, ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечір холодний...
— Ні, нас гріє вогонь Прометея, — пожартував Мишко.
— Ми ще будемо слухати... Розкажіть про війну з турками.
— І про дуб Сірка.
— Добре, розповім. Та й додому.
Розповідав Іван Петрович про турків. Хлопці сміялися. А коли почав розповідати про Сіркового дуба, його голос забринів, як у розлогій пісні.
Розпрощавшись з гостями, Іван Петрович у своїх думках ще продовжував перебирати близькі серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою доріжкою до дуба над дніпровою кручею. Сюди приносила разом з піснею свою чарівну скромність та, що допомагала збагнути таємниці прекрасного, леліяла думи поета.
Щоб розвіятись, виводив із стайні свого задунайського вороного побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кінь ніби чекав того і, зачувши господаря в сідлі, прудко мчав шляхом, а далі — навмання, долиною Надворскля. Насторожував вуха, ніби вгадував настрої вершника, стрясав гривою, дугою вигинав шию.
На безлюдному просторі верхівець сходив з сідла. Кінь повертав до нього голову, підставляв спітнілу шию, щоб її погладив господар, форкав. Біля його передніх копит вершник стелив на прив'ялому полині пропахлу походами волохату бурку і сідав на неї, опустивши поводи. Кінь не відходив від господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного небо розсипалося своїми зорями. А коли знову зачував їздця у сідлі, то ще більше шаленів, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темінь ночі, а в небі розгинав своє прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях, схиляючись назустріч світанню.
26
В Будинку для виховання бідних відбувалися заняття. Перший урок закону божого вів панотець. Ввійшовши в клас, він поправив на грудях срібний хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, від якої запахло ладаном та восковою свічкою, і почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спів підхопили хором учні. Потім панотець робив перекличку. Кожен учень, якого він називав, підіймався, повертався в куток класу, де висіла освітлена лампадкою ікона, хрестився і лише тоді сідав на своє місце.