— Не били тебе? — Він підійшов до дружини, обійняв її.— Не горюй, стара. Не ятри свого серця. Наживемо знову. Було б здоров'я...
— Довго наживати доведеться. Все, ну все ж забрали, окаянні...
— Не шкодуй, Варваро! Радість у нас більша, аніж оця втрата. Чула? Яків з тюрми втік.
— Правда? — і очі її засяяли щастям.— Мені гайдамака сказав, а я думала — бреше. Навмисне таке говорить, щоб зручніше було грабувати. Як же ти дізнався про Якова?
— По всій слободі оголошення розклеєні. Обіцяють нагороду тому, хто повідомить німецьку владу, де він переховується. Не молена Якову зараз з'являтися в слободі.
— На волі!.. Господи!..— І схвильована мати, дивлячись у куток на ікони, перехрестилася.
Ця звістка обрадувала слобідську бідноту і розсердила багачів.
— Як? — обурювались вони.— Втекти з тюрми? Де ж вартові були? Куди дивились? Треба було його одразу прикінчити, а вони слідство затіяли, до в'язниці посадили... От вам і в'язниця... Такий розбійник ще себе покаже. Треба його будь-що вистежити, піймати і обов'язково повісити.
Були люди, які запевняли, що цієї ночі вже Якова Македона піймали, одвели до німецького коменданта, а перед світанком розстріляли біля вітряків.
Слободяни натовпами рушили до вітряків, і там дійсно побачили розстріляну людину. Але це був не Яків, про якого в слободі складалися вже легенди. Немовби вій без товаришів, але добре озброєний з'являється вночі до багачів, відбирає у них гроші, продуктові запаси, хліб, одежу і все це вивозить на підводах у невідомому напрямку.
Багачі примушені мовчати, бо Яків коленого з них попередив: "Розкажеш про мене кому-небудь — заб'ю!"
Вранці тільки й розмов, що про Якова Македона та Софію Ізарову. Хто придумав цю нісенітницю — невідомо. Але їй вірили, особливо жінки, і охоче передавали одна одній з усіма подробицями, наче кожна з них була свідком цієї незвичайної зустрічі.
— А прийшов він до неї опівночі. Маленький камінчик у віконце кинув, розбудив та так ласкаво її викликає: "Софієч-ко, любов моя сердечна, відчини". Як побачила вона Якова, затремтіла вся, не від страху, звичайно,— від радості. Впустила його до себе в дім, сподіваючись, що прийшов він до неї по любовному інтересу. А у Якова в голові зовсім інші думки. І почав він з нею таку розмову:
"У швейній,— каже,— майстерні в тебе солдатки працювали?"
"Працювали".
"А бариші,— каже,— ти з того мала?"
"Мала. А тобі це для чого знати?"
"Віддай,— каже,— їм усе, бо це їхній труд".
Забрав золото, мішок паперових грошей і все роздав потім вдовам, солдаткам та сиротам. Он як він її, буржуйку, обробив!
Дехто запевняв, що Яків дійсно живе в слободі, але тільки переодягнений. Сьогодні він тобі дід, завтра — циган, післязавтра— справжній пан і ночує не вдома, а в бідняків. Бідняки його охороняють, провадять розвідку. Цілим загоном шукають Якова німці і гайдамаки, але знайти ніяк не можуть.
А один дідок бив себе в груди, поважно хрестився, запевняючи слободян, що його онука на власні очі бачила Якова, коли він виходив з німецької комендатури, одягнений в гайдамацьку форму. Продався Яків німцям. Вони його помилували, прийняли до себе на службу. Дідові не повірили, і навіть дехто з слухачів пригрозив:
— Ти, діду, знай... Брехать — бреши, але думай, куди брехню повернути. А то, може, прийде до тебе сам Яків уночі та спитає: "Це ти, діду, на мене непристойні наклепи зводиш?" Що йому відповіси?
Дід, розгубившись, закліпав червоними повіками, став виправдуватись:
— їй-богу, бачила ж моя онука. Вона підлоги мила в комендатурі. Тільки, може, дурне дівчисько помилилося.
Чутки про Якова ширилися з кожним днем, і налякані цими чутками багачі виставляли біля своїх будинків не тільки вночі, але навіть удень озброєну варту.
Загальне співчуття бідноти викликала Олімпіада, яка стала тепер жебрачкою. Всі знали, що з рідного дому її вигнав син. За ці кілька тижнів вона схудла, змарніла, згорбилась. Збираючи милостиню, Олімпіада обминала багаті двори. Бідні люди з щирим співчуттям ставились до неї, жаліли її, запрошували до себе ночувати. Жалісливі господині садовили жебрачку за стіл, частували борщем, пшоняною кашею чи картоплею.
Серед бідняків були в неї справжні друзі. Не роз'ятрюючи душевної раки, вони намагалися заспокоїти її, вселяючи надію, що скоро прийде з Росії на допомогу Червона гвардія, прожене окупантів, і тоді все зміниться на краще.
Але бували вечори, коли пекуча туга огортала серце Олімпіаді. Хотілося повернутись додому, поговорити з сином. Може, він багато чого передумав за цей час і послухає її, стару матір, залишить службу, житиме вдома, допомагатиме батькові, як це було до війни. Адже народ усе бачить, від нього нікуди не сховаєшся. Перед народом доведеться відповідати за свої вчинки.
У такі хвилини тимчасової душевної слабості вона ладна була все простити синові, аби тільки послухав він її материнських порад. Це бажання часом ставало для неї таким непереборним, що Олімпіада, попрощавшись з добрими людьми, йшла додому.
Але ворота рідного дому завжди були на запорі.
Олімпіада тоді годинами блукала попід вікнами, і почуття всепрощення змінювалося в ній образою, що переходила в ненависть.
Олімпіада йшла геть і решту ночі перебувала па базарі, влаштувавшись де-небудь під рундуком.
Іноді вона випадково зустрічалася на вулиці з Сашенькою, але кожного разу він з холодною неприступністю проходив повз неї, не вітаючись, наче це була не мати, а зовсім стороння, невідома йому жінка.
У такі хвилини Олімпіада дивилася синові вслід, і недобрі думки туманили їй голову. Цілий день вона не могла потім забути зустрічі, яка завдавала їй нових страждань і болю.
Дні минали за днями. На слобідських городах так само вешталися німці, зриваючи зелену цибулю, редиску, молоді огірки. А коли достигали в садах вишні, яблука, вони й там були повновладними хазяями.
Бачили слободяни, як під осінь великі обози з награбованим майном і продуктами прямували до станції. Слідом за підводами йшли озброєні німці. Скоро їх зовсім не стало в слободі. Залишилися тільки гайдамаки. Вони, як і раніше, бешкетували, влаштовували гульбища, пиятики, грабежі. Кололи свиней, різали баранів, телят, корів і навіть єдиного в слободі племінного бугая відправили на забій. П'яні розбишаки вешталися по слобідських вулицях, чіпляючись до дівчат та молодиць або, посварившись між собою, зчиняли раптом стрілянину.