— Стій! — крикнув отець Віталій, багровіючи від задушливої злоби. При загальному мовчанні вій зняв із себе позолоченого хреста і, високо піднявши його над головою, попрямував до трибуни. Люди, розступаючись, давали йому дорогу.
Біля самої трибуни піп зупинився. Маленькі рухливі очиці його, сповнені гніву, зустрілися з спокійним поглядом Якова.
— Ти... ти повстаєш проти бога? Відповідай! Завмер майдан в чеканні відповіді.
— Я, отче Віталію, сумніваюся відносно бога, але попам тепер я зовсім не довіряю. Та ще таким розпусним перелюбцям, як ви.
— А що, дістав? — вигукнув безрукий солдат. Піп опустив руку з хрестом, пішов назад червоний, мов варений рак. А Яків, дивлячись йому вслід, говорив:
— Ви священик, пастир божий, служитель церкви; чому ж, виступаючи отут з трибуни, ви не запропонували багачам поділитися своїм багатством з бідними людьми? А то що ж вийшло, наприклад, у селі Покрівці? Поміщик вигнав на поле своє стадо і почав травити достиглий хліб. Міліціонер запропонував припинити потраву, а поміщик йому відповідає: "Поки не скликані Установчі збори, я хазяїн на своїй землі, що захочу, те й робитиму з своїм урожаєм".
— Наволоч! — почувся з натовпу чийсь обурений голос.
— У шию його гнати, а хліб — народові.
— А хіба він один такий? В інших повітах теж поміщики не кращі. Забороняють селянам косити траву, підпалюють скирти необмолоченого хліба, вирізують худобу, намагаючись голодом задушити революцію. Дурні! Не розуміють того, що задушити революцію неможливо, бо дуже багато народної крові за неї пролито. А ви тут, батюшко Віталію, почали розповідати заповіді, і так у вас виходить, що не смій чіпати багатого, бо блискавиця спалить твій дім і страшна хвороба візьме твою сім'ю. І все ж, як не старався застрахати нас піп Віталій, а ми будемо діяти так, як підказує нам революційна совість. Софіїну землю ми одібрали, заберемо монастирські й церковні землі, віднімемо награбовані Лук'яном солдатські наділи, будемо боротися за краще життя для всього трудового народу. Розправив могутні плечі робітничий клас, простягнув свою руку нам, трудящому селянству. З'єднались ми з ним навіки. В цьому єднанні — наша спільна сила! Ми зметемо з свого шляху всі перепони, бо той, хто пізнав свободу, ніколи в житті не захоче втратити її. Народ, який розбив вікові пута рабства, знищив монархію, народ, що скинув з своїх плечей капіталістів, глитаїв, буржуїв, хіба можна такий народ залякати? Ніколи в світі! Він сам буде страшний для всіх ворогів, які ще й досі мріють про повернення до старого життя. Насувається гроза, небувала гроза! Вона розметає на своєму шляху все панство, і ви, багачі, бійтеся цієї грози! Ми нові заповіді встановимо, такі заповіді, яких вам не знайти ні в біблії, ні в євангеліях. їх висуває саме життя: вся влада Радам! Хай живе соціалістична революція! Хай живе вождь трудового народу — Володимир Ленін! Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
Яків зійшов з трибуни. Ораторів більше не було. Але останній виступ викликав иайжвавіші суперечки. Весь майдан гудів, мов потривожений вулик. Мелькали кулаки, злобно світилися очі. Біднота, почуваючи за собою силу й підтримку революційно настроєних солдатів, сміливо наступала на слобідських багатіїв, висловлюючи все, що накипіло на серці, що лежало давньою образою на душі.
Особливо ж розгорілися суперечки, коли почали висувати кандидатів у депутати. Але й тут біднота одержала перемогу. В слободі було обрано Раду солдатських і селянських депутатів, куди ввійшли: Яків Македон, Кузьма Сукачов, Костянтин Метелик і ще кілька чоловік з слобідської бідноти.
Наближалась північ, коли з мітингу розходилися по домівках слободяни. Ішли групами. Жваві суперечки й бесіди чулися по всіх вулицях і провулках. А в будинку колишньої волості майже до ранку світилися вікна — там відбувалося перше засідання обраної трудовим народом Ради.
36
— Дзвони, як на Великдень, у всі дзвони,— наказав батюшка Віталій дзвонареві, що виконував ще й обов'язки церковного сторожа.
— Будній день, батюшко... Навіщо ж?—здивовано спитав дзвонар, який добре знав усі церковні порядки. Але це запитання тільки розсердило отця Віталія. Суворо насупивши брови, він грубо крикнув:
— Не твоє собаче діло. Виконуй!
Ображений дзвонар піднявся вузенькими східцями на дзвіницю, і через хвилину над слободою попливли великодні передзвони.
Люди, спиняючись на вулицях, позирали на церкву, хрестились, запитували одне в одного:
— Що таке? Будній день, а так дзвонять?
— Може, архієрей приїжджає?
— Коли архієрей приїздить, тоді дзвонять у всіх слобідських церквах. А це ось тільки в одній.
Закривалися крамниці. Торговці, одягнені по-святковому, йшли до церкви. Знаючи якусь таємницю, вони ретельно приховували її від слобідської бідноти.
З кожною хвилиною людей збиралося все більше. В новій чумарці, у наваксованих чоботях прийшов сюди Лук'ян із сином. На підносі, застеленому вишиваним рушником з яскравим написом "Ласкаво просимо", лежав рум'яний коровай і стояла сільниця, доверху наповнена білосніжною сіллю. Весь сяючий і, вдоволений, Лук'ян люб'язно вітався з багачами, висловлював їм свої думки, не боячись, що його може почути біднота.
— Діждалися нарешті. Кажуть, учора німецьке військо захопило Богодухів. Далекувато доведеться нам іти, та нічого. Це легше, аніж терпіти більшовицьких комісарів.
— Усі повтікали. Жодного не лишилося в слободі.
— Це ще невідомо, чи всі. Може, хто й зостався...
— Знайдемо! — сказав упевнено й погрозливо Лук'ян.— Все одно знайдемо. Від нас нікуди не сховаються.
— Німців збираємося зустрічати, а хто знає, може, при них буде ще гірше,— обізвався дрібний крамар-лоточник. Лук'ян, оглянувши його презирливим поглядом, розсміявся.
— Гірше? Та німці ж — господа! А Яків Македон хто? Мужик. А Кузьма? А Метелик?.. Та всі вони, всі — пройдисвіти й шахраї. Всі хотіли б горло нам перегризти. Ну, слава богу, не вийшло. Тепер є кому нас захищати. Гірше не буде. Ні, не буде.
З'явився піп, і Лук'ян спитав:
— Батюшко, наші всі вже зібрались, значить, можна йти?
— Можна. Благословляю!
Багачі посунули до церкви і за кілька хвилин винесли звідти корогви, ікони, хрести.