І це образливе слово, як удар ножа, різонуло серце. Очі зайнялися гнівом. Пимон не міг уже сказати того, що хотів. Великим жилавим кулаком він посварився в бік багачів.
— Смерть буржуазії, а наші рідні Ради хай живуть! І зійшов з трибуни.
— Ось це коротко і ясно. Молодець, Пимон!
— Шкода, що мало сказав. Треба було б більше.
— Він скаже іншим разом.
Кузьма Сукачов оголосив, що список ораторів вичерпано, і хотів уже було приступити до виборів солдатських і селянських депутатів, як підвівся на ноги Яків Македон.
— Прошу слова,— і пішов до трибуни, супроводжуваний дружніми порадами солдатів.
— Ти, Якове, трясони їх, буржуїв, гарненько.
— Покажи їм, що таке фронтовики.
— Не дай бідноту скривдити... Громи їх, а ми тебе підтримаєм.
Яків, легко піднявшись по східцях, зупинився біля самого краю трибуни. Сильний голос його було чути всім.
— Товариші! Правильно говорив тут піп Віталій про моря крові і ріки сліз. Але я хотів би його спитати: чия то лилася кров на полях битв? Наша кров. Чиї сльози текли ріками? Сльози наших матерів, жінок і дітей. Ось я і хочу спитати: заради чого пролито моря крові і ріки сліз? Заради чого гинули на полі брані найкращі сини вітчизни? А гинули вона заради наживи кривавого ката — царя Миколи Романова, що разом з такими ж, як і сам він, капіталістами шукав для себе нових ринків, нових земель, щоб іще більше багатіти та наживатися. Ось воно яка справа! А ми, солдати, не знали їхніх планів і намірів... За довгу кишеню капіталістів клали голови солдати, проливали свою кров. Часом дощі, завірюхи, морози, а ти в окопі у драній шинельці захищаєш православну Русь... А насправді захищали ми царя, та багачів, та всяких паразитів, які сидять на шиї в трудового народу. А в тилу наживалася буржуазія. Лук'ян Безсалий грабував солдаток — відбирав у них землю, а його сестра Софія багатіла на поставках для фронту. Солдатки, що працювали в її майстернях, одержували за свою роботу копійки, а вона загрібала прибутки тисячами.
— Правду говорить Яків. Наживалась Софія. Це правда.
— Он як він її перчить. Молодець! Не приворожила, значить, вона його ні зіллям наговірним, ні іншими чарами.
— А замолоду він же до неї залицявся...
— Чого замолоду не трапляється. Та й не була вона тоді багачкою...
— Тихше, жіночки. Хай уже потім будете гомоніти, а зараз помовчіть, бо мені Якова не чути.
А Яків продовжував:
— Знайшлася така людина, що знала про горе народу і про сльози матерів, вдів і сиріт. Ім'я цієї людини Володимир Ілліч Ленін. Це він став на захист всіх знедолених. Ленін створив партію більшовиків, яка повела за собою робітничий клас і селянство на битву з капіталістами та поміщиками.
Ленін здружив робітничий клас з селянством, і в цій дружбі народилася ота сила, що розтрощить всіх наших ворогів. Трудовий народ любить Леніна, любить більшовицьку партію, бо тільки вона єдина дбає за краще життя для трудової людини.
Але за це ненавидять Леніна багачі. Зводять на нього всілякі наклепи. А Ленін — наш вождь і вчитель.
— А ти його бачив, учителя свого? — почувся насмішкуватий голос.
Яків подивився в бік слобідських багачів, відповів:
— Чи бачив я Леніна? Ні, не бачив, але мені багато про нього розповідав на фронті Артем Черкашин. А солдати нашого полку добре знають Артема! Розстріляти його хотів син Безсалого, та не пощастило йому вбити брянського робітника, втік Артем з-під розстрілу. Не знаю, де він зараз і чи живий він. Ми, солдати, пам'ятаємо все, що розказував він нам про Леніна. Цар Микола висилав Володимира Ілліча Леніна до Сибіру, а партія більшовиків, створена ним, жила, живе і житиме! Хай не думають слобідські багатії, що ми прийдемо до них з поклоном: "Допоможіть, мовляв, керувати народом. Ви — люди вчені, а ми — голота неосвічена, темна". Так. Але ми хоч і темні, а дещо знаємо. Ми, солдати, знаємо, що від Гучкова, Родзянка та інших отаких тузів буржуазії добра нам не ждати. Чому? Та тому, що пан Гучков — крупний московський промисловець, домовласник, і, звичайно, він захищатиме не трудовий народ, а таких же капіталістів, буржуїв, як і він сам. А хто такий Родзянко? — запитав Яків, озираючи майдан, переповнений людьми, що жадібно слухали кожне його слово.— Родзянко — власник величезних маєтків у Катеринославській губернії, поміщик, оборонець і завзятий прибічник політики самодержавства. То як ви гадаєте, куди він буде горнутися: до бідних чи багатих? Ясно, що до багатіїв душа його лежатиме. Отак ми розуміємо цю справу. І хоч ми поки що не вчені, це правда, але будемо вчитися. Радянська влада нам у цьому ділі допоможе. А до вас кланятися не підемо. Не діждетесь! Ми самі вас зігнемо* в дугу. А почнете заважати нам будувать нове, вільне життя — ми знищимо вас, як знищують скажених собак!
— Правильно, Якове! Так їх, чортів, глуши! — різко вигукнув безрукий солдат, дивлячись на оратора, але Яків його не чув. Очі в нього горіли такою люттю, що притихли навіть багачі, прислухаючись до його слів, у яких звучала тверда упевненість, непохитна воля.
— Кого треба обирати депутатом? Може, Лук'яна, чи його брата Трохима, чи ученого аптекаря Лякіна, щоб він нам свого розуму трошки позичив?
— Так його, глуши! — вигукнув знову той же солдат, і над майданом прокотився веселий сміх тисяч людей.
— Навіщо кривдити людину? Позич у нього трошки розуму, а він, дивись, почне в ліках помилятися.
— У саму точку вдарив. '
— Нашому Андрійовичу пальця в рот не клади — відкусить. Бувалий солдат.
— Наловчився наш Яків. В суперечках його не зіб'єш.
— Багачам спуску не дасть. Вірний товариш.
— Це неподобство! — обурено кричав у своєму колі ображений аптекар.— Чи бачите, я не торкаюся осіб. Навіщо ж він... Це обурливо! Грубіян! Простий солдат сміє, чи бачите, ображати особу ..
— Я думаю,— продовжував Яків,— обійдемося ми як-небудь без аптекарського розуму. Не можна обирати в депутати багатих. Багач буде тягти руку за багатого. А обирати треба бідних, тямущих людей. І тут я цілком приєднаюсь до виступу Марини Сукачової. Тільки бідних! І хай не страшить нас піп Віталій. Ми вже бачили на війні такі жахи, яких йому й уві сні не доведеться побачити. Слухать ми його не будемо.