Не захотів Яків залишитися в неї, і ніякі залякування не спинили його. Пішов. І нічого зараз не могла вдіяти Софія. Коли б навідався до неї Терешко! Вона б озолотила його, навчила його. Але він не скоро прийде. Він одержав гроші і зараз, мабуть, пиячить де-небудь з своїми друзями...
"Навіщо... Ой, навіщо я врятувала його? Для кого? Для чого?" — і, кутаючись у квітчасту шаль, Софія ходила по кімнаті, мов неприкаяна.
Раптом погляд її спинився на марлі і пляшечці з йодом, що лишилися після перев'язки ран. Схопивши все це жужмом, вона викинула за вікно. Розбилася пляшечка, а біла марля, зачепившись, повисла на пухнастих гілках жовтої акації, що вже розпустилася. Софія так різко зачинила вікно, що задзвеніли шибки, потім рішуче підійшла до буфета, налила собі бокал вина.
— За його смерть! — і випила до дна.
63
Вузенька лісова дорога губиться в буйних заростях ліщини. Поміж нею густо ростуть фіалки, барвінок, ряст, зустрічаються цілі острівки ароматних конвалій. Листяний ліс зараз сповнений пташиного співу. Іволги змагаються з щиглями. Перестрибують з гілочки на гілочку непосидячі синиці, діловито вистукують у кору завжди заклопотані дятли. Туркочуть на вершинах високих дерев горлиці, а з кущів підліска линуть перші, не дуже дзвінкі й ще не певні трелі солов'їв.
На лісовій дорозі з'явилися слобідські молодиці. Марина Сукачова вела за повід коня, а Базаліїха, сидячи в сідлі, підтримувала дівчину в захисній гімнастьорці і чорній спідниці, прикривши її плечі хусткою.
— Дихає? — спитала Марина. Вершниця ствердно кивнула головою.
Виїхали на схрещення трьох доріг. Одна з них вела до слободи, друга — до хуторів, третя — вузенька, що звивалася між ліщиною,— до лісникової сторожки. На цю вузеньку дорогу і звернули молодиці.
Незабаром з лісової гущавини виринула лісникова хата. Не встигли наблизитись до садиби, як назустріч їм вийшов озброєний берданкою Мефодій.
— Ласкаво просимо, дорогі гості,— сказав він веселим голосом, і обидві молодиці догадалися, що Мефодій, очевидно, вже прикладався до чарочки.— А де ж ви такого коня дістали? Невже подарувать його мені збираєтесь?
— Що ти, Мефодію, хіба не бачиш?
— Хто така? Що з нею? — спитав лісник.
— Притулок дай людині.
Пильніше глянувши їй у обличчя, Мефодій пізнав Ніну Черкащину.
— З нашим Яковом бачив її в лісі.— Не розпитуючи більше ні про що, вій почепив на плече берданку, взяв на руки непритомну дівчину, поніс її до сторожки.— Ви, жіночки, про це нікому ні слова... Кажуть, у слободі таке робиться...
— Розуміємо.
Ніна не розплющувала очей. Тільки зараз помітили молодиці на шиї в неї червоно-лілові смуги від пальців.
— Хтось душив,— сказав Мефодій, дивлячись у зблідле дівоче обличчя.— Де ви її знайшли?
Розповідати почала Базаліїха:
— Вранці кажу я Марині: "Ходімо,— кажу,— Марнію, до бору соснові шишки збирати". Вона відповідає: "Ходімо". Взяли ми мішки та й пішли до лісу. Ранок теплий. Сонечко світить, пташки співають. Ідемо, розмовляємо між собою про те, про се, коли раптом чуєм, немовби десь людина застогнала. Я глянула на Марину, Марина — на мене.
— Разом почули стогін,— не витримала Сукачиха, якій теж кортіло розповісти про незвичайну подію.— Отож дивимось ми одна на одну,— це правду каже Базаліїха,— дивимось і думаєм: "Може, якийсь рибалка на своїй душогубці перекинувся та й кличе людей на допомогу". Підбігли ми до річки. Ніякої душогубки не видно, а по той бік, недалеко від берега, під сосною дівчина лежить. Базаліїха мені й каже...
— Я їй і кажу,— продовжує жінка перебиту розповідь,— ой Марино, кажу, поглянь, та вона ж лежить мов нежива. А тоді чуємо, кінь заіржав. Думаєм: "Що б це значило?" І нікого піде не видно. Перейшли ми з Мариною через місток та одразу до дівчини, почали її термосити. Розплющила вона очі, глянула якось нестямно і знову очі закрила. Одлягло від серця — все-таки жива, слава богу. Я тоді й кажу Марині: "Ти, Марино,— кажу,— посидь тутоньки, а я піду подивлюся, чий же то кінь там ірже".
— Вірно. Вона пішла, а я все біля дівчини клопочуся.
— Бачу, стоїть осідланий кінь не прив'язаний, піймала я його, привели до річки, а потім через місток переїхали, та оце й потрапили до твоєї сторожки. Так, кажеш, з Яковом її в лісі бачив?
— Ось що, молодиці, я вийду з хати, а ви її роздягніть, укутайте в тепле одіяло. Тіло натріть добре самогоном. Оце в пляшці тут первак. Вона отямиться...— і Мефодій вийшов на подвір'я.
Мефодій випадково дізнався про повстання дезертирів, знав і про те, що Македониха, всупереч бажанню Софії Ізарової, забрала Якова додому і зараз біля Македонового двору стояли озброєні вартові. Мефодій зібрався було провідати Македонів, та оця незвичайна подія примусила його трохи затриматись.
На ґанок вибігла Базаліїха, і з виразу обличчя, з її сяючих очей лісник зрозумів, що з Ніною все гаразд.
— Отямилась. Хоче з тобою говорити.
Мефодій зайшов до хати. Ніна лежала в ліжку, вкрита одіялом, поверх якого молодиці поклали ще й кожуха. Щоки в неї порожевіли, але очі світилися нездоровим, гарячковим блиском і голос був слабий, тихий, паче невидима сила здавлювала їй горло, заважаючи розмовляти.
Ніна тримала в руці мокрого листа, знайденого молодицями в кишені її гімнастьорки, і зараз той лист вона простягнула лісникові.
— Яків писав... Треба до Грайворона... воєнному комісарові... Зможете?
— А чому ж ні? Повітове місто добре знаю. Передам. Якщо наш Яків листа писав, значить, треба, щоб цей лист потрапив куди слід.— І, не знімаючи берданки, він сховав той лист собі за пазуху.— Ви тут, Марино, господарюйте, доки я повернусь. У печі в мене глечик молока і горнятко з пшоняною кашею. Нагодуйте, догляньте її, а я поїхав.
Мефодій вийшов з сторожки, по-молодецькому скочив на осідланого коня і помчав вузенькою лісовою стежкою до битого шляху.
54
Вранці люди з сусідніх сіл і хуторів, ідучи на базар, з цікавістю позирали на Македонову хату, біля якої стояли озброєні вартові.
Подорожні зупинялися, розпитуючи, що трапилось, і вартові охоче розповідали про вчорашній заколот.
— Може, і на базар не варто йти? Може, всі крамниці зачинені?
— Чому зачинені? Повинні торгувати. Наказу такого не було, щоб зачиняти.