Десь поблизу почувся сплеск. Терешко здригнувся, але, зрозумівши, що це скинулась риба, заспокоївся.
"Кину її в Ворсклу—і кінці в воду",— вирішив він, пригадавши ковалеву дочку, яку він так само колись шпурнув у глибокий і холодний вир. Ту дівчину теж спочатку придушив.
"Навіть краще, якщо її в річці знайдуть",— думав Терешко, дивлячись на Ніну. Очі в неї щільно заплющені, густі довгі вії ще тремтять, а безкровні губи ледь ворушаться. "Красива дівчина. Недарма Яків з нею до лісу на гуляння ходив".
Може б, і не задушив її Терешко, та Софії потрібно, щоб не жила на світі комісарша. За її смерть обіцяла тітка щедро заплатити.
Терешко з хвилину чи дві дивився в її обличчя. Чи завагався він в останню мить, чи дівоча краса вразила його, розбудивши в ньому жалість, а тільки схилився Терешко над комісар-шею, тихенько спитав, немов боявся порушити її сон:
— Що, дівчино, не хочеться тобі вмирати? Га? Не хочеться? Вона нічого йому не відповіла. Холодом смерті віяло від її
заплющених очей, зблідлого обличчя, мляво розкинутих рук.
"Вона і так дійде",— вирішив він. Поблизу почулися голоси, і Терешко, як очманілий, кинувся бігти звідси на узлісся, де залишив прив'язаного до молодої сосонки коня.
Легко скочивши на нього, одразу ж пустився галопом. З-під копит густо й далеко одлітали грудки зволоженої і теплої по-весінньому землі.
...Крізь вікно бачила Софія, як Терешко вів до повітки змиленого коня. Тільки тепер наважилася вдова залишити Якова і, згоряючи від нетерплячки швидше про все дізнатися, вийшла назустріч племінникові, щоб отой дурень, не дай боже, не бовкнув чогось зайвого. Глянувши в його перелякані, збуджені очі, вона відразу догадалася, що її доручення виконано.
— Де наздогнав?
— У лісі... Там і придушив...
Не розпитувала більше ні про що. Золото вона дасть йому сьогодні ввечері.
— А зараз негайно вирушай на дачу, туди пішли дезертири... Там, здається, поранені червоноармійці лежать.
— Для чого ж мені туди йти? Я своє діло зробив. Повинен одержати, як було домовлено, чистоганом.
— Я ж сказала тобі — увечері приходь.
— Чому ввечері, коли я зараз хочу одержати. Адже така була домовленість. Як її прикінчу, так і грошики мені на стіл.
— Хіба ти для мене це робив? А коли б вона повідомила кого слід?.. Взагалі тобі, Терешку, треба втікати з дому. Так безкарно все це не минеться.
— Ну ось, залякувать мене починаєте. Гроші давайте! — підвищив голос Терешко, помітно роздратовуючись.
— Дам, не поспішай, віддам гроші. Почекати не можеш, наче тітка тебе й справді збирається обдурити.
Софія вийшла до другої кімнати, а через кілька хвилин широка спітніла Терешкова долоня міцно затискувала блискучі монети.
— Тепер можна буде й погуляти. Костюм собі повий пошию, чоботи справлю хромові. А то ж батько в мене, самі знаєте, який жадний.
— Ну, йди, іди. Я зараз не маю часу.
Вирядивши з кімнати племінника, Софія повернулася до Якова. Легкий скрип дверей розбудив його. Кільки секунд він вдивлявся в обличчя Софії.
— Що, не впізнав мене? — спитала Софія, взявши його гарячу руку в свою.— Як себе почуваєш? Краще? Лежи, тут тебе ніхто не зачепить. Я нікого не впущу сюди.
Яків слабким голосом сказав:
— Додому...
— Що ти, Якове? — сполошилася Софія.— Хіба можна? Заб'ють... Коли б я не врятувала тебе біля волості, не побачив би ти світу-сонця. Лежи, Якове. Я догляну за тобою, Я ночі не бпатиму, аби ти швидше одужав.
— Батько... Що з ним?
Софія нічого втішного не могла йому сказати. Але, щоб догодити Якову, вона збрехала:
— Він живий... Зараз ось пошлю до нього служницю дізнатися, як його здоров'я. Ти, Якове, не тривож себе сторонніми думками. Я взяла тебе до себе і нікуди не відпущу, доки ти не одужаєш зовсім. Мені байдуже, що про мене говоритимуть люди. Я вирвала тебе від дезертирів, врятувала життя... Адже так давно, Якове, ми не бачились... Не були з тобою на самоті.
— Навіщо?.. Не треба... Додому...— втомлено й тихо сказав Яків. І вдова замовкла. "Може, дійсно, рано я заговорила з ним про це",— подумала вона, старанно вкриваючи його одіялом.
— З'їв би що-небудь, випив... Хочеш, я дам тобі чарку коньяку або вина. Є в мене шинка, є зерниста ікра... Що тобі дати?
За дверима почувся голос служниці:
— Не можна. Наказано нікого не впускати. Ось я спитаюся хазяйки.
— Матері можна.
До спальні увійшла Македониха. Не вітаючись з багачкою, вона з риданням кинулась до сина.
— Мамо, заспокойтесь. Чого ж плакати?
— Якове... Сину мій... Ослаблу руку поклав на її плече.
— Не треба... Ну, не треба ж... Перестаньте... Ми зараз підемо додому. ^
— Ні, ні... Йому не можна звідси йти,— рішуче запротестувала Софія.— Йому краще, спокійніше перебути цей заколот у мене, адже я і так ледве врятувала його. Це всі люди бачили.
— Дякую вам, Софіє Іванівно, за те, що врятували мого сина, але я мати. Я хочу, щоб син мій був дома. Ніхто його не займе... не допущу... Тільки через мою смерть...
— Навіщо ж через смерть...— посміхнувся Яків.— Ми зуміємо захистити себе. Зберемо бідноту... Аякже... Не зважили ми сьогодні. От і поплатилися за свою помилку. Надалі будемо розумнішими. А додому підемо... зараз підемо.
Яків встав з ліжка, хитнувся на ослаблих ногах, мати одразу підставила своє плече.
— Ти обіпрись на мене. Я міцна... Я витримаю...
— Значить, ідеш, Якове? — спитала Софія, дивлячись на нього.— Я б радила тобі побути в мене.
— Батько лежить вдома, і ти з батьком будеш, ходімо, синку, ходімо. На вулиці тебе ждуть товариші. Там такі браві хлопці підібрались. Вони навіть вночі охоронятимуть нашу хату.
— Дякую вам, Софіє Іванівно,— сказав Яків і поволі вийшов.
Розлючена Софія навіть не провела їх. Стоячи біля вікна, вона бачила, як слобідські хлопці підставили Якову свої могутні плечі.
Вдова дивилася їм услід. Губи її тремтіли, обличчя стало блідим від злоби й гніву, що душили її. Як вона докоряла собі в цю хвилину за той нестримний порив, коли, рискуючи бути побитою дезертирами, кинулась до нього на виручку. Краще б убили вони його. Адже все одно тепер він, мабуть, ніколи більше не прийде до неї. В цьому Софія переконалася ще раз і, здається, остаточно. Тому така шалена злоба розливалася по кожній її жилочці, затьмарюючи розум, запалюючи примружені очі страшною люттю.