Але цих її намірів не знали слободяни, які стояли біля муру. Ось уже кілька хвилин їх тримають на волосинці від смерті. Тому така ненависть і злоба світиться в багатьох очах до цієї жінки, одягненої у все чорне. Ось вона, спинившись, поклала руку на груди. Здавалося, ступить іще крок, упаде і вже ніколи більш не підведеться.
При інших обставинах її, можливо, пожаліли б і допомогли, але зараз вона не викликала ні жалощів, ні співчуття.
Син подав команду:
— Відставити!
Гайдамаки взяли гвинтівки до ніг. Полегшено зітхнули люди біля муру. Підвели жінку, що знепритомніла. Хотіли також підвести й чоловіка, що лежав на спині з розкритими очима, але він був уже мертвий.
Олімпіада спинилася під ясеном, що ріс проти муру, не маючи сил іти далі. Поглядом шукала сина. Стояв він перед німецьким офіцером виструнчившись. Що саме наказував йому німець — ніхто не знав.
Потім Олександр підійшов до гайдамацької шеренги, передав наказ — і одразу ж двоє петлюрівців наблизились до діда Михея.
— Не займайте його,— став на захист діда Терень.— Він хворий, старий. Куди ви його тягнете?
Гайдамака, розмахнувшись, ударив Тсрсия в обличчя важким кулаком. Терень, який не чекай удару, впав, але швидко скочив на ноги і, блискаючи очима, ладний буй уже кинутись на свого нападника, та передбачливий сусіда вчасно стримав його.
Діда Михея поклали на землю і на очах у всіх почали стьобати батогами. Він не кричав від болю, нікого не кликав па допомогу, лежав, мов неживий, а його уперта мовчанка викликала в гайдамаків ще більшу лють.
Олімпіада забула про страх. Зібравши останні сили, вона кинулась до катів, схопила одного з них за руку, закричала:
— Не смійте! Не дам! — і метнулася до сина.— Сашенько... Сину мій... Скажи...
Поява матері була для Олександра несподіваною. Він розгубився, не знаючи, як йому діяти.
— Одійдіть, мамо! — Очі його налилися вовчим блиском.
— Не відійду! — Мати впала перед ним на коліна.— Сашенько, зглянься!.. Що робиш? Не бери гріха на душу. Це ж наші люди.
— Одійдіть, кажу!..
Гайдамаки зупинилися, дурнувато позираючи на Олександра. Дід Михей лежав непритомний, а крізь полотняну сорочку на спині в нього виступила кров.
— Хіба ж можна? Сашо, сипу, скажи... Вони тебе послухають... Хочеш, я сама підійду до офіцера... Попроіпу його...— і вона попрямувала до групи багачів, де стояв худий високий німець, мовчазно спостерігаючи цю незрозумілу для нього сцену. Немов шуліка, налетів на неї син, схопив за плече з такою силою, що мати, хитнувшись, мало не впала.
— Заарештувати цю жінку! — наказав він, злобно блискаючи очима.— До холодної її!
Олімпіада скам'яніла від здивування, щось хотіла сказати синові, але він пішов геть, навіть не глянувши в її бік. І всі ті, хто ще недавно бажав Олімпіаді смерті, тепер співчутливо стежили за нею.
— Яка наволоч! Матір, рідну матір садить під арешт! Олімпіаду повели, а гайдамаки брали з шеренги кожного
другого і, незважаючи на те, хто був перед ними,— чоловік, жінка чи дитина,— били батогами. Така ж доля спіткала й Македона. Ні єдиного стогону, ні крику не почули від нього вороги. Стиснувши зуби, він витримав двадцять п'ять ударів.
Підійшла до нього Македониха, підставила своє плече, і він, обнявши її, пішов до муру.
— Ніколи я їм цього не прощу,— сказав тихо Македон. Там же, біля муру, на розісланому піджаку лежав дід Михей. З очей його текли сльози, але він їх не витирав. Поруч стояв
Терень. Серце його стискалося від болю й пекучої образи. Ніхто не знає, які думи визрівали в голові колишнього добровольця. Коли почали шмагати діда батогами, Терень рвонувся було до катів, але Македон вчасно схопив його за руку, стримав і, можливо, цим врятував хлопця від смерті.
Тереню дуже шкода діда. Він не міг дивитися на його сльози. Вони обпалювали йому серце, породжували в душі ще більший гнів.
Закричала раптом дівчинка. Македониха сполошилась, пізнавши одразу голос Тапі. Гайдамака схопив дівчатко за руку, але батько, який стояв поруч, став на захист своєї доньки.
Наче зграя хижаків, гайдамаки налетіли на нього, беззахисного інваліда, звалили, почали жорстоко, нещадно бити.
Перелякану дівчинку теж взяли на розправу, поклали на землю, тримаючи її за ніжки. Маленьке тільце звивалося в гайдамацьких руках, а плач її був до того жалібний, що навіть ката примусив спинитися в нерішучості.
— Що, може, стомився? — підскочив до нього розлючений Безсалий і, вихопивши з рук батіг, з усього розмаху стьобнув ним по оголеному тільцю.
Від страшного болю й неймовірного переляку дівчинка завмерла на секунду. Зате другий удар примусив її так скрикнути, наче в спину їй всунули гострий ніж. Оченята її дико блукали, шукаючи батька, але його не видно було біля муру. І раптом погляд Тані, сповнений відчаю й благання, зупинився на Македонисі.
— Бабусю! Бабусю...
Не встигла навіть опам'ятатися Македониха, як Андрій Степанович рішуче вийшов наперед. Ні стримати, ні спинити його вона вже не могла. Старий Македон любив Таню, як рідну дочку, і зараз бачити її катування, чути її одчайдушний крик було понад його сили. Він не думав про наслідки й небезпеку, які загрожували йому. Бажання відняти дівчинку, припинити жорстоке катування, захистити її оволоділо ним у цю хвилину з такою силою, що він готовий був піти на все.
— Не смій! — закричав Македон, схопивши занесену для удару руку з батогом.— Не смій бити дитя!
Олександра це так вразило, що в перші секунди він не зміг навіть вимовити слова. Його обличчя спотворилось від скаженої люті, яка, мабуть, затьмарила йому розум, очі звузилися в щілинки, гарячі, мов вогонь, сповнені нестримної ненависті й злоби. Хто знає, що могло б трапитись далі, коли б у цю хвилину не підійшов до них Пимон Базалій.
Забруднений грязюкою, з підбитим, грізно блискаючим оком, він став поруч Македона. Всі гадали, що Пимон візьме зараз врятовану дочку, одведе її до муру, але несподівано Пимон підняв милицю і, розмахнувшись вдарив нею Олександра по плечі. Зойкнувши, той метнувся бігти.
Пимон погнався за ним, намагаючись ударити його ще, але Олександр, оволодівши собою, швидко вихопив з кобури на-ган, вистрілив.