— Бога не бояться, своєї вини не визнають, убивці... Душі в них, мабуть, нема. Добре, що це трапилося з солдаткою, але вони могли б забити й тебе, Софочко. Адже могли?
Софія пильно глянула братові в очі, спокійно відповіла:
— Не вони вбивці.
— А хто ж? Хто? Стамеска чия? Га? Речовий доказ. Та й сам же він не відмовився. Він визнав свій інструмент. І проникнути в дім... Хто ж міг пробратися до тебе в дім? Тільки вони! Поля прийшла першою, відчинила йому двері, вони хотіли пограбувати тебе, забрати гроші і золото, але в скриньці...
Трохим Іванович завмер, зрозумівши, що сказав зайве. В ту ж хвилину Софія схопила його за руку і, страшно дивлячись йому в очі, спитала:
— Ти? Ти забив її? Не відмовляйся... Я бачу... Я по твоїх очах бачу.
— Софочко, опам'ятайся! Ти збожеволіла.
Але Софія чіпко тримала своїм поглядом його очі, і погляд той, здавалося, проникав у саму душу. Все побачила вона, все зрозуміла — і жахнулась думки, що вразила її, мов блискавиця.
— Ти йшов до мене? Ти хотів мене забити? Мене? Адже так? Говори правду!
Трохим Іванович розсміявся якимсь дивним, колючим, не властивим йому сміхом, але, швидко оволодівши собою, примружив очі, і вузенькі злі щілинки втупилися в сестру.
— Чорт знає що таке верзеш. Забити... Тебе забити? Подумай, які грішні слова у тебе на язиці!
Якщо до цієї хвилини в неї ще були сумніви, то зараз остаточно переконалася Софія в невинності Пимона і його дружини. Досі увесь час її непокоїло питання: "Хто ж справжній вбивця?" І ось у випадковій розмові з нею Трохим Іванович, прохопившись про скриньку, несподівано викрив себе. Сумнівів більше не було. Софія дивилася братові в очі, розуміла його переляк, розгубленість і ту звірячу лють, яка клекотіла в ньому і яку він так невдало приховував, намагаючись розвіяти страшну підозру.
— Прикро мені слухати таке від рідної сестри. Дуже образливо...
Не прощаючись, завернув у провулок, а Софія дивилася на його згорблену спину, і мимоволі її охоплював жах. "Він украв стамеску. Він хотів забити мене".
Пригадався той день, коли Пимон прийшов до неї для лагодження меблів, і Трохим, побачивши стамеску, нащось взяв її до рук, пробуючи пальцями гострий кінчик сталевого леза. Тоді Софія не надала цьому значення, а зараз, коли злочин уже стався, все було для неї ясним і зрозумілим.
"Він вирішив мене забити, щоб забрати скриньку з грошима, заволодіти моїм багатством. Я завжди його боялась".
В той же день Софія відправила в церкві молебень. Вибравши собі нову служницю, вона кілька ночей спала з нею в одній кімнаті. Щовечора сама ретельно перевіряла всі засуви й замки. Сон у неї був тривожний і чуткий. При найменшому шарудінні вона вставала з ліжка, будила служницю, разом з нею оглядала все приміщення. І тільки після такого обходу, трохи заспокоївшись, знову лягала в постіль, але довго не могла заснути, їй пристрасно хотілося, щоб поруч неї був Яків. Мужній і сміливий, він міг би в будь-який момент захистити і вберегти її від небезпеки. Але, на жаль, Яків був далеко.
Софія тепер зовсім не каталася на тройці, вечорами нікуди не виходила з дому. їй здавалося, що скрізь підстерігає її Трохим і може, так само, як і солдатку, де-небудь у темному провулку штрикнути ножем чи придушити, як колись душив він Олімпіаду.
Софії не хотілося сваритися з братом. Це могло зіпсувати їй деякі справи, підірвати репутацію добропорядності, кинути й на неї темну тінь убивці, чого вона, звичайно, не хотіла. Довгими зимовими вечорами, гріючись біля каміна, часто згадувала Якова. От і зараз так і стоїть він у неї перед очима. Софія надіслала до старого Македона служницю, щоб та принесла останні листи Якова з фронту, але столяр не дав листів і категорично відмовився давати їх і надалі.
Софія, вислухавши відповідь столяра, стривожилась. Думка, що Андрій Степанович теж знає ім'я справжнього вбивці, не на жарт злякала її. Хотілось перевірити, упевнитися в своїй догадці, і вона вирішила зайти до столяра сама.
Македон обточував ніжку для стола. Дружина поралась біля печі. Допомагала їй дівчинка — дочка Пимона Базалія. Після арешту батьків її взяли до себе Македони. Софія, увійшовши до хати, витягла з сумочки срібні монети, хотіла дати дівчинці на цукерки, але, на диво, дівчинка грошей не взяла,., а, суворо нахмуривши бровенята, спитала:
— Куди ви відправили мою маму і мого тата? Македониха взяла дівчинку за плечі і, голублячи її, сказала:
— Танюшо, бери картоплю. Ти хотіла їсти. Сідайте, Софіє Іванівно,— звернулася вона до гості, змітаючи фартушком з стільця пахучий пилок тирси.
Андрій Степанович припинив роботу і, не знімаючи окулярів, дивився на багачку.
— Я прийшла дізнатися про Якова,— сказала, трохи зніяковівши, Софія.— Є від нього листи?
— Є,— Македониха відкрила ящик стола, вийняла звідти кілька синеньких конвертиків.— Пише Яків, що на фронті солдати не хочуть більше воювати. Може, скоро додому повернуться.
Вперше її, стареньку, зупинив чоловік, мовчки взяв у неї з рук конверти, поклав їх собі до кишені.
— Софіє Іванівно, не можу я вам дати ці листи.
— Чому? — здивовано спитала Софія, і обличчя її зашарі-лося від образи.— Адже я раніше всі його листи перечитувала. Мені цікаво знати, які новини на передових позиціях.
— Не дам! — заявив рішуче й недружелюбно столяр.— Жодного листа тепер вам не дам!
Софія почервоніла ще дужче. Не сказавши більше ні слова, вона підвелася з стільця і, не прощаючись, вийшла з хати, затаївши в душі гнів на столяра.
Здивовано стежила Македониха за чоловіком, не розуміючи, чому так поставився він до гості.
— Буржуйка! — сказав з люттю в голосі столяр.— Хіба в неї совість чиста? Невинних людей посадила до в'язниці... Невинних! І сміє ще приходити... Листи їй дай. Нема більше для неї листів! — Він довго не міг заспокоїтися, дивуючись нахабству слобідської багачки.
Софія не могла розгадати причини, що спонукала столяра відмовити їй в такому проханні, і думала, що листи, очевидно, революційні і що Б листах Якова почувається вплив Артема Черкащина, тому, певне, столяр не відважився їх дати, боячись за сина. "А може, Яків одружився з Ніною?" Ця думка, як вогонь, обпалила їй серце.