Трохим Іванович прислухався. На подвір'ї тиша. Біля конюшні блимав тьмяний вогник ліхтарика. Ішов крадькома, і раптом, хто знає звідки, з гавканням кинувся на нього пес, але, одразу пізнавши свого, почав лащитись. Трохим Іванович завмер. Поглядом, сповненим тривоги й страху, дивився він на конюшню, чекаючи, що ось зараз звідти вийде конюх, розбуджений гавканням, побачить його, Трохима, і тоді задум лишиться нездійсненим.
Трохим Іванович ладний був задушити проклятущого пса, який завдав йому стільки хвилювання. В першу секунду він думав бігти назад. Але, швидко оволодівши собою, рушив далі, маючи намір пояснити конюхові свою незвичайну появу тим, що парадні двері зачинені, служниця, мабуть, спить, а в нього до Софочки є невідкладна справа, тому й вирішив пройти до неї чорним ходом. На щастя Трохима Івановича, з .конюшні ніхто не вийшов. Хтось проїхав повз двір, і довго в морозяному повітрі було чути, як скрипів під полозками сніг.
Безсалий навпомацки розшукав потрібний ключ, відімкнув двері, увійшов, обережно причинив їх за собою і став підніматися по сходах на другий поверх. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей від страху та хвилювання. Важко було дихати, наче в приміщенні, куди він зайшов, не вистачало повітря. А коли від його необереженого кроку скрипнув східець, Трохим Іванович застиг. Якщо Софія почула його кроки, вона з'явиться зараз же. І він відчув, що не відважиться тут, на сходах, забити її. Але в будинку, як і раніше, було тихо. Бакалійник, трохи заспокоївшись, обережно рушив далі. Несподівано в темному коридорі блиснуло два фосфоричних вогні. Догадався — це улюблений Софоччин кіт. Іще кілька кроків — і Трохим Іванович зупинився біля напіввідчинених дверей її спальні.
"Необережна Софочка. Адже так і злодій може забратися, і грабіжник може увійти в дім",— подумав він, намацуючи рукою Пимонову стамеску. Трохим Іванович уявляв собі, як буде вражена сестра, побачивши його в такий пізній час, і, можливо, одразу догадається про все. Вона розумна. Вона часто розгадує його думки: Але як тільки вона скрикне, він миттю кинеться до неї, затулить їй рота і вдарить стамескою в лівий бік, ближче до серця...
В цю хвилину з'явилася несподівана думка, яка не приходила йому в голову раніше. "А що, як Софочка, догадавшись про мій намір, першою нападе на мене, відніме стамеску, покличе на допомогу солдаток. Адже вона молода, спритна, сильна".
Трохим Іванович зупинився в нерішучості. "Добре б сонну її вдарити, у ліжку. Напевне, Софочка спить. Адже зараз північ".
Знову повернувся до нього холодний спокій. В останні секунди його думки звернулися до бога, і він ледве чутно прошепотів:
— Господи, благослови!
Розчинивши навстіж двері, високий і худий, Трохим Іванович швидко вскочив до кімнати. На столі горіла лампа з вкрученим ґнотом. Ліжко було порожне. Ним оволодів неймовірний жах.
"Бігти. Негайно втікати. Софочка догадалась... Софочка почула скрипіння сходів і через інші двері вийшла до майстерні, щоб покликати солдаток, конюха, схопити гуртом злодія, грабіжника".
Він кинувся до потайних дверей, але вони були замкнені. Ліжко стояло незаймане, застелене коштовним покривалом. Значить, Софочка ще не лягала. Це його трохи заспокоїло. Погляд запалених очей упав на шафу, де зберігалась завітна скринька з червоного дерева. Тремтячими руками він довго не міг відчинити шафу і від того хвилювався ще дужче. Страх прийшов до нього разом з гарячковим ознобом.
Стукаючи зубами й відчуваючи, як лоб вкривається холодним потом, Трохим Іванович все ще намагався відімкнути замок. Але намагання його були даремними. Нарешті він збагнув, що помилково взяв не той ключ. Швидко обмінивши на інший, він легко відкрив шафу. Очі загорілися радісною надією, коли побачив знайому скриньку. "її можна буде залишити для доказу,— міркував він,— і стамеску теж, а золото я заберу в свою сумочку".
Тремтячими руками підняв кришку і зойкнув від здивування: скринька була порожня.
— Софіє Іванівно! — почув він позаду жіночий голос. Різко обернувшись, випустив з рук скриньку, диким поглядом озирнув солдатку, що стояла біля дверей з незакінченим шитвом. Солдатка, скрикнувши, метнулась було назад, але Безсалий бистрим і несподіваним ударом звалив її з ніг, сам не розуміючи в ту хвилину, для чого він це зробив.
Почувся стогін. Широкою долонею зляканий бакалійник затулив їй рота. Удар стамески потрапив просто в серце.
Жінка лежала на підлозі з відкритими, але вже невидющими очима. У неї сіпалася в передсмертній агонії рука і чомусь тремтіли повіки. Жах на кілька секунд скував Трохима Івановича.
"Забив... Забив... Чия ж вона?"
Тьмяне світло лампи падало на зблідле обличчя солдатки,, яку, здавалося, він бачив уперше.
"Втікати... втікати..." — і раптом на своїй одежі помітив криваві плями. Його пройняв ще більший жах. Дико позираючи очима на забиту жінку, він позадкував до дверей. Через чорний хід вийшов на подвір'я і біля самих воріт спинився. Від дороги до будинку простувала якась жінка. Трохим Іванович пізнав дружину Пимона Базалія. Вона підійшла до парадних дверей, постукала в них кулаком. З майстерні хтось вийшов, відчинив двері, пропускаючи її в дім. А коли знову все стихло, Трохим Іванович шмигнув на вулицю. В ці хвилини він уже не думав про вчинений ним злочин, його тривожила кров, якою він забруднився, очевидно, тоді, коли затуляв жінці рота. Криваві плями можуть його виказати, а хто знає, як діятиме Софочка. Може, знову викличе собаку-шукача. При одній лише думці про це йому ставало моторошно.
Трохиму Івановичу чомусь здавалося, що єдиним порятунком для нього може бути річка. Він швидко пішов до мосту, звернув на стежку, якою ходять молодиці до ополонки прати білизну. Вперше в житті не пошкодував свого добра. Тремтячи всім тілом, зняв з себе піджак, забруднений кров'ю, сорочку і все це кинув в ополонку. Течія швидко понесла ту одежу під лід. В останню хвилину згадав про валянки. На них теж були червоні плями. Але валянок Трохим Іванович не кинув. Змивши з них крижаною водою кров, він пішов додому.
Олімпіада була вражена, побачивши чоловіка в такому вигляді.