"Виходити мені чи ще підождати трішки?" Але в цю останню хвилину так несподівано і невчасно з'явилася думка: "Зупинися, безумцю! На кого руку підіймаєш? Чию кров збираєшся пролити? Адже сестра вона тобі... рідна сестра".
Трохимові стало навіть недобре, але жадність затьмарила його розум, відігнала геть будь-які вагання. Одмовитися від наміченого плану було понад його сили, і він, немов під час марення, ворушив губами, боячись власного голосу.
"Може, без крові... просто задушити її..."
Трохим Іванович зблід. І коли б хтось сторонній стояв поруч, він одразу б помітив його надзвичайне хвилювання, його розпалені, майже безумні очі, його тремтячі руки.
"А я її ударю в лівий бік, ближче до серия, щоб вона, бідна, не довго мучилась".
Вже можна було, лишивши засаду, вийти їй назустріч. Зволікати далі не слід. Пора... Трохим Іванович пішов до дороги. Ніколи ще серце його не билося так бурхливо, як зараз.
— "Благослови й допоможи мені, господи, в ділах рук моїх. До смерті молитись тобі буду. Свічі твоїм святим угодникам... На храм і на сиріт обіцяю од щедрот своїх... Укріпи дух мій, господи!" — шепотів Безсалий, ні на мить не одриваючи очей від тройки.
Раптом коні, різко спинившись, звелися на дибки. Почулося тривожне хропіння. Трохим Іванович не міг второпати, що сталось. Вігі тільки бачив, як Софія намагалася стримати гарцюючих коней, але вони, вкрай сполохані, вже не підкорялись віжкам, повернули назад і помчали з такою шаленою швидкістю, що вже через хвилину чи дві зовсім зникли з очей.
Трохим Іванович, вирячивши очі, дивився їм услід, не розуміючи, що ж, кінець кінцем, трапилось. Чому, не доїхавши до мамврійського дуба, тройка повернула назад? Невже він, Трохим, своєю появою так нажахав коней, що Софія ніяк не могла їх зупинити?
Злий, невдоволений, бакалійник пішов дорогою, проклинаючи і рисаків, і свій одяг.
Скрипів під валянками сніг, холодно виблискуючи в променях повновидого місяця.
"Таким випадком не скористатися! Вже зовсім, ну, зовсім же близько під'їхали і — сполохалися мого кожуха. Тільки кожуха!"
І раптом Трохим Іванович почув, як десь поблизу завив вовк.
Для нього все стало зрозумілим. Коні, на відстані почувши вовчий дух, нестримно помчали до слободи.
Трохиму Івановичу, озброєному тільки ножем, знову пригадалася розповідь про вовків. Охоплений жахом, бакалійник одразу спинився, відчувши, як на голові в нього піднялося волосся, а ноги тремтіли так, наче йому перевалило вже за дев'яносто літ. Напружено стежив за кожним кущиком ліщини, за кожним деревцем, із-за якого в першу-ліпшу хвилину міг вискочити хижий звір.
Знову почулося завивання, і бакалійник побачив нарешті вовка. Він сидів на задніх лапах біля молодого дубка і, витягуючи морду до місяця, надсадно й моторошно вив.
Іншого шляху не було, і Трохим Іванович зупинився.
"А може, це вожак зграї? Може, він скликає до себе інших вовків, і як тільки вони зберуться, одразу ж усією голодною зграєю накинуться на мене і розірвуть,— кісток потім не збереш?"
На лобі в Трохима Івановича виступив холодний піт. Ні вперед, ні назад бакалійник не міг ступити й кроку. Ноги стали важкими, наче до кожної з них було прив'язано по двопудовій гирі. Досить тільки вовкові зараз кинутися на нього, і Трохим Іванович не зміг би навіть захищатися.
"Це кара господня...— подумав він, і його охопив ще більший жах.— За що? Я ж нічого їй не зробив поганого... Навіщо мені вбивати сестру? Це я так, налякати її трохи хотів... Клянусь прахом матері... Врятуй і помилуй... Не доведи, царице-заступнице... Одведи гнів свій, господи,— белькотів він, бліднучи.— Розірвуть... З'явиться зграя, і розірвуть мене на шматки... Адже я знаю, ікла у них... Господи!"
Вовк, посидівши ще з хвилину, зник у чагарниках. Трохиму Івановичу немовби хтось шепнув на вухо: "Біжи!"
І він побіг що було духу. Тваринний страх затьмарив у голові всі думки, крім однієї: "Швидше вибратися з лісу, втекти від страшної небезпеки".
І тільки коли ліс залишився вже далеко позаду, а спереду з'явилися слобідські хати, захеканий Трохим Іванович зупинився трошки перепочити. Ніщо в світі не змогло б його заманити тепер знову до лісу.
Додому повернувся стривожений і блідий. Дружина, глянувши на нього, спитала, що з ним трапилось. Він, нічого не відповідаючи, наказав засвітити лампадку. А вночі, коли всі заснули, став на коліна й почав гаряче молитися.
Олімпіада не знала, що вимолював у бога її чоловік.
26
Так само, як убивцю невідома сила тягне подивитися на місце злочину, так і Трохим Безсалий не міг перебороти в собі бажання побачити Софочку. Прийшов він до неї на другий день вранці. Вона, посадивши його за стіл, частувала гарячим кофе, розповідала про вчорашній випадок. Сполохані коні несли її з такою швидкістю, що ні стримати, ні тим більше зупинити їх Софія не змогла. Ще ніколи в житті не лякалась вона так, як у ту хвилину, коли їй здалося, що ось-ось перекинуться сани і вона, потрапивши під них, буде або скалічена, або забита.
— Значить, правду кажуть, що в лісі знову з'явилися вовкц. А я не вірив, думав, брешуть. Звідки вовкам тут узятись? Давно про них не чули.
Трохим Іванович розповів Софочці, як цими днями вовча зграя наскочила в лісі на селянина і розірвала його разом з конем. Але, розповідаючи про цей випадок, він ні єдиним словом не обмовився сестрі, що бачив її вчора і вовка бачив, який ото сполохав її коней, і що сам він ледве уникнув страшної небезпеки.
Софія, помітивши у брата порожню чашку, спитала:
— Може, ще вип'єш одну? Давай наллю.
— Ти більше не їздь до лісу, а то, не дай боже, ще й тебе вовки розірвуть,— сказав Трохим Іванович.
Софія пильно глянула на брата.
— Ну і що ж, коли розірвуть? Ти будеш тоді жити в моєму домі. Жив би? — і засміялась, але в очах її блиснули недобрі вогники.— Знаю, відчуваю — не любиш ти мене, Трохиме.
Заздриш мені. А ось Лук'ян... Лук'ян дійсно любить, як сестру, любить і поважає.
— Ай-я-яй! Такі слова говориш старшому братові. Як же я можу тебе не любити? Хіба ти мені чужа? Хіба не я тебе маленькою няньчив, на руках носив, іграшки тобі купував, а ти, Софочко, тепер мене ображаєш. Згадай, хто тебе в люди вивів? Я! Коли б не мої старання, хіба ти вийшла б заміж за Ізарова? НіІ Не вийшла б. Я все влаштував. І ти, Софочко, повинна це цінувати. Ти молода, тобі ще жити й жити. А я... У мене син майже ровесник тобі. Щось почав снитися часто. І сни нехороші. Все грошей просить.