Заскрипіло полоззя, тройка помчала далі, а солдат ще довго стояв на місці, проводжаючи поглядом сани й мовчазну жінку. Це була Софія Ізарова.
Тільки надвечір дійшов до слободи. На нього з цікавістю дивилися слободяни, не впізнаючи в цьому скаліченому солдатові свого земляка.
Спинившись на мосту, він стежив за тим, як на горбок підіймалися діти. Його увагу привернула до себе дівчинка років семи. Пов'язана материною хусткою, одягнена в батьківський піджак з закачаними рукавами, жвава й весела, вона, швидко вмостившись на санчатах, помчала вниз, до містка, де стояв солдат.
Пізнавши його, дівчинка так зраділа й розгубилася, що навіть кинула санчата на дорозі, а сама побігла вперед, обняла, притиснулась гарячим личком до його холодної шинелі, цупко тримаючись рученятами, немовби хтось сторонній міг відняти в неї батька.
— Тато... таточко мій повернувся...
Пимопа Базалія відпустили по "чистій" з фронту. Шинель його прикрашали медаль і хрест — нагороди за хоробрість і компенсація за каліцтво.
— Бери саночки, ходімо... ходімо, Таню.— Зустріч з дочкою схвилювала Пимона. Наче ясний промінь раптом упав у його затьмарену журбою душу, освітив її своїм яскравим, радісним світлом, і ширше, вільніше зітхнув солдат: "Нічого, проживемо як-небудь... Буду дочку ростити... Вона в мене молодець, метка..." І він, обійнявши її, приторкнувся холодною бородою до рум'яної від морозу щічки.— Розумнице ти моя, рідна моя. Мама, певно, турбується: "Де, мовляв, загулялася донечка?"
— Хіба мама буває в цей час дома? Вона ж у майстерні... Вона приходить пізно, а вдома я господарюю. Я вже доросла... І ключ ось у мене. Я сама вмію готувати обід і все сама роблю.
їх зустрічали на вулиці сусіди і, хоч не пізнавали одразу Пимона, але догадувались, що це він, бо разом з ним ішла Таня.
Солдата спинив столяр Македон.
— Ти? — спитав він здивовано, і в голосі його забриніли нотки співчуття й жалю до сусіда.— Відвоювався, значить?
— Відвоювався...
— Так... Ну, а як же мій Яків? Бачив його?
— Живий...
— Слава богу,— і він не став більше обтяжувати розпитуваннями Пимона, помітивши його втому. Нехай чоловік відпочине з дороги, а про фронтове життя вони поговорять з ним пізніше.— Ти не горюй, що ногу втратив... Руки є, голова ціла, жити можна. Захочеш — навчу тебе свого ремесла, матимеш шматок хліба.
— Спасибі на доброму слові. Подумаю, пораджусь з дружиною.— Пимон пішов далі. Ось уже його хата. Частіше забилося серце. Зовні майже нічого не змінилося, але коли зайшов на подвір'я, одразу помітив: коня нема. Біля тину лежало присипане снігом колесо. Не видно було жодної курки, а розкрита солом'яна покрівля хліва особливо вразила Пимона.
— Заходьте, тату,— сказала дівчинка, одімкнувши двері, і він уперше за час війни переступив поріг рідної збіднілої хати. Таня звикла вже господарювати. Не роздягаючись, вона побігла до хліва, взяла оберемок сухого хмизу й соломи, внесла до хати, швидко і вміло розпалила грубку.
— Змерзли, тату? Ви сідайте ось сюди, ближче, вам буде тепліше. А я картоплі зварю. Ось на столі хліб. Хочете, тату, хліба? Є солоні огірки. Ще є квашені помідори. Дати?
Маленька хазяйка ставила па сі і л усе, що було їстівного.
Пимон слухав дочку і милувався тим, як ловко і вміло в її маленьких руках спорилась робота. Озираючи хату, він помітив, що не стало скрині, в якій зберігалося всяке добро, що його наживали роками вони разом з дружиною. А на вішалці, де висів у них зимовий одяг, лишилися тільки старенька Полина спідничка та латане Тетянчине плаття.
— Я тепер часто ночую дома сама. Мамі не можна відлучатися. Вона доглядає за кімнатами Софії, а я сама.— Дочка підійшла до батька, подивилася на його дерев'янку, спитала: — Відрізали?
їй хотілося розпитати батька про все ще тоді, у госпіталі, але там вона злякалась, побачивши батька без ноги, і з мамою таке трапилось... А потім мама часто плакала. А коли вони їхали поїздом додому, мама сіла біля вікна, а шибки були в візерунках, і нічого крізь них не побачиш, а мама все дивилася на візерунки, і Таня тоді добре почула мамині слова, хоч мама промовила їх зовсім тихо, але все одно Таня почула. Мама сказала: "Що ж ми будемо тепер робити? Не працівник він— каліка... Навіки каліка..." Тані хотілося її втішити і хотілося спитати, коли ж тато повернеться додому? Але мама мовчала, заплющивши очі, немовби заснула, а по щоках у неї текли сльози, і було Тані дуже шкода свою маму, дуже...
І ось зараз батько сидить у хаті, тільки замість ноги в нього — дерев'янка, і ходити без милиць він зовсім не може.
— Це германці так скалічили? — допитувалась вона, і в її оченятах заблищали злі вогники.-— Навіщо вони це зробили, тату? Навіщо?
Батько обійняв її, тихо сказав:
— Маленька ще ти, нічого в цих справах не розумієш.
— Я не маленька... Я розумію... Недобре так битися, щоб ноги відбивати.., Для чого ж людей калічити? Я бачила в госпіталі...
— Донечко, може, збігаєш до матері, скажеш їй, повернувся, мовляв, батько.
— Зараз збігаю.— І Таня спурхнула, як метелик, натягнувши на своє худеньке рухливе тільце батьківський піджак.
Заскрипіла хвіртка, а через кілька секунд в розчинених навстіж дверях він побачив Полю. Хтось із слободян уже встиг їй переказати про Пимона, і вона, покинувши все, прибігла додому.
Завмерло серце у Пимона, наче опустили його в крижану воду. Ця зустріч здавалася йому ще страшнішою, аніж у госпіталі. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, обоє занімілі, зворушені... Першою кинулась до нього Поля.
В очах її він побачив переляк, що, як і п госпіталі, вразив його, мов удар ножа. "Не прийме... Не потрібний я їй такий... Каліка".
Бліда, майже нестямна, вона впала перед ним на коліна і, жадібно цілуючи його, говорила крізь сльози:
— Милий мій, рідний... Яка ж я рада, що ти повернувся... Не тривож себе думками... Не думай ні про що... Я працюватиму, і з нас вистачить... Будемо жити... Ну, ось і добре... Знову ми разом.
Схвильований Пимон дивився їй в очі. В них уже не було переляку, а світилася тиха, лагідна й спокійна радість.
— Я теж якимсь ділом займуся. Адже руки в мене цілі, голова ціла. Піду до Македона на виучку, столярного майстерства навчуся, буду тобі допомагати.