— Ось ви які,— дружньо потискуючи його руку, сказав Артем.— Мені про вас розповідав Яків Македон. А ще раніше сестра писала. Ви були в неї в гостях. Та й сам я зараз пригадую, як ви у Брянському лісі співали пісні офіцерам.
— Був наказ, то й співали. Солдату що накажуть, те він і мусить робити.
Артем посміхнувся, глянув Метеликові в очі, немовби щось перевіряв і водночас випробовував його.
— Прийде час, коли солдати будуть іншими справами займатися...— сказав він, не пояснюючи, про які "справи" йшла мова. І одразу-таки почав розпитувати Метелика, чи давно він на передовій, чи багато разів бував у боях, коли поранений.
— Якову спасибі... І вашій сестрі... Це вони мене підібрали... Врятували мені життя. Повік цього не забуду.
Метелик розповів усе, що з ним трапилось.
— Ой сучий же син! — обурено вигукнув Пимон.— Бездушна тварюка! Для нього солдат гірше приблудного собаки. Чуєш, Артеме, чуєш, якого земляка ми маємо? Не людина то — змія! Двері зачинив... Пораненого воїна залишив на вулиці вмирати... Га? Де ж правда?
— Для такого не шкода й кулі десь у бою... під час атаки.
— Авжеж, не шкода. Одним гадом на світі стане менше.
— І скрізь ми, солдати, терпимо від них: і в тилу, і тут, на позиціях. Невчасно честь віддав — офіцер тобі в зуби кулака тиче. Зробив помилку по службі — б'ють. Горілки запізнився принести — знову тебе шмагають, скривавлюють, наче ти не людина.
— Солдатське личко, мов той бубон: чим дзвінкіше його б'єш, тим серцеві веселіше! — злісно зауважив коваль.— Може, від того биття ми, солдати, швидше порозумнішаємо.
— Де ж правда? — з обуренням вигукнув Пимон, і очі його недобре заблищали, а руки мимоволі стислися в кулаки.
Артем Черкашин уважно слухав, як бурхливо реагували солдати на розповідь Метелика, і тепер уже втрутився в розмову й сам,
— Багато у нас з вами ворогів. Самодержавство нас душить, капіталісти душать, поміщики душать. Офіцерство отаке, як Безсалий,— теж намагається душити, руки прикладає, кривавить солдатські обличчя. А всі гуртом вони хотіли б тримати нас і весь народ в покорі, слухняності, щоб були ми темними, безправними, як ті раби, щоб ми голови не сміли підвести, не мріяли про краще життя.
— Правду кажеш, Артеме. Тиснуть нас з усіх боків, куди не повернись.
— І так воно виходить,— продовжував Артем,— що за трудящу людину немає кому заступитися. То що ж нам робити? Невже й надалі гнути голови, та терпіти всякі образи, та жити в скруті й злиднях? Ні, так жити ми не хочемо. А коли вже за нас нікому заступитися, так ми самі мусимо постояти за себе і за свої права. Хіба не так?
— Авжеж, так. Самим доведеться. Більше нікому,— загомоніли схвально солдати.
— Я так гадаю, що скоро свавіллю й пануванню самодержавному надійде кінець,— сказав упевнено Артем Черкашин.— З добрими вістями я прибув до вас сьогодні, друзі мої.
Артем помітив, як очі солдатів, звернені до нього, заіскрились цікавістю й нетерпінням швидше почути незвичайну новину.
— Невже, Артеме, є чутки за мир? — вихопився чийсь, сповнений надії, голос.
— На передовій, в окопах, почалося братання з солдатами противника. Наші робітники й селяни, одягнуті в солдатські шинелі, не хочуть більше вбивати таких же робітників і селян по той бік окопів. Ви розумієте, що це значить? В людей прокидається свідомість, вони починають розбиратися, де їхній справжній ворог...
Несподівано розчинилися двері, і до палати увійшла сестра-жалібниця.
— Починається обхід головного лікаря. Сторонніх прошу залишити приміщення.
— От бач, уже мені треба й вирушати. Ну що ж, може, де з ким зустрінуся скоро на передозій.
— Знову, значить, в окопи. Сочевицю ісьорбати та грязюку місити...
— Зараз грязюки нема — морози. А сочевицю доведеться сьорбати. Бувайте здорові! Кланяйтесь від мене вашим родинам,— і Артем, глянувши на Пимона, сказав: — Заговорилися ми, батю, і листа я не встиг написати до твоїх домашніх.
Пимону двадцять сім років, але в нього велика чорна борода, і товариші жартома називають його "батею". Не дав він її остригти навіть тут, у палаті, заручившись дозволом головного лікаря.
— Звик я до неї, до бороди,— жартівливо говорив Пимон.— У госпіталі лежати — нудьга заїдає, то хоч рукам знайдеться робота — бороду м'яти...
— А що, Пимоне, може, ще встигнемо? — зупинився Артем.— Може, нам сестриця дозволить. Я швидко... "Во первых строках моего письма сообщаю, что я жив, здоров, чего и вам желаю в делах рук ваших..."
— Прошу сторонніх...— знову нагадала сестриця, позираючи на Артема.
— Гаразд, зараз іду, іду вже.
— Я особисто нічого не маю проти, але такий наказ головного лікаря.
— Ти не турбуйся, Артеме. Я тепер обійдуся без твоєї допомоги. Знаю: в тебе й своїх справ багато. А листа напише Метелик. Він у нас грамотій.
— Це добре,— сказав Артем,— що у вашій палаті така людина. Добре, коли б ви, Метелику, потрошку навчали солдатів грамоти, щоб вони вміли читати та могли хоч листа самі додому написати. Я, коли тут був, учив їх, але малувато. Ще треба.
— А чого ж? — погодився одразу Метелик.— Я з радістю. Буду лікуватися... Можу Пимопа грамоти навчити, можу й інших солдатів, хто захоче.
Артем потис Метеликові руку.
— Оце добре, дуже добре! А буквар я дістану і вам передам. Паперу теж передам. Будемо тримати зв'язок. Гаразд?
— Прошу не затримуватись довше. Обхід уже почався,— ще раз нагадала сестра-жалібниця, і Артем, попрощавшись з усіма, вийшов з палати.
Падав сніг. Він вкривав дахи будинків, голі дерева, що росли перед вікнами госпіталю, і кожна гілочка ставала все наряднішою в своєму зимовому вбранні. А сніжинки незчисленними роями кружляли перед шибками вікон, кудись зникаючи, а на їхнє місце з сірого, холодного неба з'являлися інші і, так само кружляючи, щезали за вікном.
Метелик пригадував рідну домівку, жвавого коня, якого любив він запрягати в невеликі санки і, посадивши поруч себе щасливого синочка, мчати бистрою риссю по першому сніжку. Тепер того коня нема — продали, землю Метеликову одібрав за борги Лук'ян, а дружина, як і інші солдатки, працює в кравецькій майстерні Софії Ізарової, шиє солдатську білизну, одержує за працю стільки, аби не померти з голоду. Вона там терпить нужду, а він тут лежить поранений, і невідомо, чи повернеться коли-небудь додому. Адже поранення в нього легке, вилікується, і знову його пошлють на фронт, і, може, в бою загине або скалічать так, як покалічено вже багато його земляків, що з ними разом він ішов на війну.