Сестра пильно дивилася йому в обличчя, і Трохим Іванович чомусь не міг витримати її погляду.
— Виручи, допоможи мені, Софочко. Бачиш, у яку біду потрапив,— позич мені тисячу карбованців... Для діла прошу.
— А винний скільки? Три?
Нагадування про старий борг вкололо брата. Він схилив голову і глухо, але жалісливо намагався переконати її:
— Не завжди ж мене грабуватимуть. Не дай мені, сестро, по світу піти з торбою.
— З торбою? — усміхнулася Софія, розуміючи, що брат навмисне хоче її розжалобити, і це викликало в ній злість і бажання говорити йому неприємності.— Жаднючий ти дуже. Гроші любиш, а заробляти їх по-справжньому не вмієш. У скриньку своє золото заховав і сидиш над нею, мов кріт сліпий, а ти б до банку його поклав або ще краще — в діло пустив. Більше краму — більшу б виручку мав. Не вмієш ти жити. Гроші лежать у тебе мертвим капіталом. Куди це годиться? Не дам я тобі тисячі,— різко заявила вона, відчуваючи свою перевагу над ним, внутрішньо пишаючись тим, що ось їй, молодшій сестрі, доводиться навчати уму-розуму старшого брата, якого вона вважала колись дуже досвідченою і діловою людиною. Зараз він не викликав у неї жалю, а навпаки,— Софія відчувала до нього огиду.
— Значить, не даси? — перепитав Трохим, і в глибині його зіниць заіскрились злобні вогники.— От тобі й сестра! Багачка! У бідного брата — горе, а ти остаточно хочеш мене втопити. Забула, певне, що Ізарова я для тебе розшукав, я засватав...
Брови у Софії невдоволено насупились, блиснули гнівом очі.
— Не люблю таких розмов. Чуєш?
І він, зрозумівши, що сказав зайве, одразу замовк, але не могла вже мовчати Софія. Вона шалено накинулася на нього, вишукуючи найгостріші і найобразливіші слова.
— Чого ти скиглиш, мов собака? Хочеш мене розчулити, сльозою вирішив моє серце зворушити, щоб воно було добрішим? Не вийде! Нема в мене жалості до тебе. Знай: нема і не буде! Не люблю тебе! Ходиш, як тінь... У Лук'яна повчися, якщо не хочеш учитися в мене. Я йому теж позичила три тисячі, а вже за рік він мені більшу частину повернув. Твердо стоїть на землі Лук'ян, тому що вміє працювати. Сорок десятин землі придбав та сіножаті... Та хазяйство в нього... Людина голову має на плечах, а не гнилий гарбуз.
— У Лук'яна земля, а в мене бакалійна крамниця.
— То закрий свою крамницю до чортової матері! Займися теж сільським господарством.
— Слабий я для цього діла. З мужиками лаятись не вмію,— і він підвівся з стільця.— Знатиму: братові ти допомогти не хочеш. Піду я.— Не поспішаючи, одягнув засмальцьованого картуза і поволі рушив до дверей, сподіваючись, що Софія спинить його. Але вона, не сказавши більше ні слова, проводжала його злобним поглядом.
Опівдні на слобідській дорозі з'явилися стражники. Вість про це швидко рознеслась по слободі, викликавши серед населення особливу цікавість. Адже всякому хотілося глянути на незвичайну собаку, яка може натрапити на слід грабіжників. Цікавість була настільки великою, що до двору Безсалого з усіх кінців слободи бігли не тільки діти, але збиралися й дорослі, заповнюючи вулицю. Всі дерева і покрівлі сусідських хат були зайняті дітьми. Вони жадібно стежили за всім, що робилося на подвір'ї.
Прийшов Лук'ян. В його спітнілій руці була хусточка, і він старанно витирав нею з обличчя рясний піт, шукав зручне місце, де можна було б сховатися від палючих променів полудневого сонця. Сівши в затінку старого клена, Лук'ян мовчки, але дуже уважно стежив за братом, якого добре знав, а знаючи, помітив зараз внутрішнє хвилювання, що його той не міг як слід приховати. Коли зустрічались їхні погляди, хитрі Лук'яно-ві очі свердлили брата, мов гострі буравчики, легко відгадуючи його потайні думки.
"Ти мене, Трохиме, не обдуриш. Я наскрізь тебе бачу. Грабіжник — ти!"
А розгадавши це, він не став більше випробовувати брата, сидів мовчки, невдоволений всім, що тут робилося.
Трохим Іванович уже двічі побував у коморі, нічого не ви-носячи звідти, підходив до Лук'яна закурювати, скручував цигарку, а руки в нього тремтіли. І знову він, внутрішньо насторожений, ішов або в дім, або за ворота подивитись: чи не ведуть стражники собаку-шукача.
— Як здоров'я Олімпіади? — спитав Лук'ян, даючи прикурити братові.
— Лежить. Фельдшер сказав, мабуть, німою залишиться. Таке горе в мене... таке горе... І все на мою бідну голову.— Він знову зривався з місця і кудись біг.
— Ведуть... собаку ведуть,— почувся чийсь голос за ворітьми.
На подвір'я зайшли кілька стражників, пристав і людина в цивільному з собакою-шукачем. Народ так і ринув було слідом, але пристав наказав вигнати всіх сторонніх на вулицю Залишили тільки понятих. Собаку повели до кімнати, і він, обнюхавши скриньку, став гавкати на Трохима Івановича.
Його тут же почав допитувати слідчий. Помітно плутаючись і бліднучи, господар розповідав про грабіжників, бандитів, які вийняли віконну раму, а він в цей час відлучився з дому у своїх справах, і коли повернувся і зайшов до хати, то побачив Олімпіаду вже на підлозі...
Довго, з усіма подробицями, розповідав, де саме вона лежала, як були розкинуті в неї руки, яка вона була в ту хвилину бліда, як він сам розгубився, побачивши все це, а коли кинувся їй на допомогу, раптом помітив біля неї порожню скриньку... Скриньку, в якій було його золото. Він уже потім не пам'ятав, що з ним робилося. Горе затьмарило йому розум, але все ж він догадався вибігти на вулицю, здійняти крик. Збіглися сусіди, відвезли ледве живу Олімпіаду до лікарні.
Слідчий не перебивав його запитаннями, але своїх розумних, холодних очей ні на хвилину не зводив з Трохима Івановича, даючи йому можливість висловитися якнайдокладніше.
— Золото моє пропало... Лишився жебраком... Хоч по світу йди з торбою...— і він навіть сплакнув, бажаючи надати своїм словам більшої переконливості.— Може, собака зуміє натрапити на слід і розшукати грабіжників-душогубів.
Собаку стримували, але він поривався до Трохима Івановича, ладний, здавалося, розірвати його на шматки. Він злякано сторонився від нього, одступав до стіни.
Слідчий ще пильніше стежив за хазяїном, але поки що нічого йому не говорив і ні про що не запитував.