Гроза

Сторінка 137 з 138

Шиян Анатолій

— Нарву тобі, Таню, отакенний букет! Слово честі... Що мені, хіба важко? — І в очах його, і в посмішці світилося неприховане почуття любові.

— А я сама собі нарву. Я ті місця теж добре знаю. Вони пішли собі далі, молоді, красиві, а вслід їм дивилися

жінки, і особливою гордістю світилися очі в Македонихи.

— Віриш, Олімпіадо, хоч і не рідні вони мені, а дивлюсь я на них, і серце моє радіє. Володимир, Метеликів син, скоро інженером буде, а Тетяна хімічний факультет кінчає. На великому заводі їй роботу дадуть.

— Чула я, любить Кузьма Сукачов Тетяну, як рідну дочку,— сказала Македониха.— Та і з Полею вони живуть дружно. Хороша, роботяща в нього дружина. Скільки людей у колгоспній майстерні, а вона ними всіма керує. Треба кожній показати і навчити. А кращої за Полю нема у нас майстерниці: золоті руки. Ти б подивилася, які узори вони вишивають. Глянеш — очей одірвати не можна, такі красиві.

Не кваплячись, принесли з річки води та й заходилися садити розсаду.

— Що тобі пише Яків? — поцікавилась Олімпіада.— Добре живуть вони з дружиною?

— А добре. Все до себе мене запрошують. Він же директором заводу робить, а Ніна при тому ж заводі лікарем. А я так: гостювати — гостюю, та зовсім виїжджати мені з слободи не хочеться. Тут родилась, тут он скільки літ прожила... Та й могила мого Андрія Степановича... Ні, не поїду звідси нікуди.

— Гроші тобі висилають?

— Аякже, висилають. Всім я задоволена. Торік Яків дістав мені путівку до Криму, бо я зроду моря не бачила. Боже мій, яка краса є па землі, які квіти, які дерева, гори та скелі.

Помовчали, а тоді знову запитала Олімпіада:

— Це ж у Якова синок росте?

— Бач, забула похвалитися тобі. Донечку бог їм послав. Там таке дитятко, мов картинка. Обіцяла Ніна приїхати влітку й онуків привезти. Поняньчуся з ними.

— Добре,— промовила Олімпіада.—Я теж люблю дітей, особливо маленьких. Такі вони світлі, втішні... А за свого брата щось пише тобі невістка?

— Це ти про Артема питаєш?

— Про нього. Пам'ятаю, як він на могилі виступав... коли твого Андрія ховали... Добрий командир, бойовий чоловік.

— Він тепер у Ленінграді на великому заводі працює інженером.

— Жонатий?

— Жонатий... Дружина його хімік... Галиною звати... А була колись вона простою робітницею... Ще є в них син Іван—-теж там. Вся сім'я на одному заводі робить.

Повз братську могилу парою коней, запряжених в тарантас, промчав Терень, і Македониха спитала:

— До кого ж це поїхав наш лікар?

Відгадати не змогли. Багато людей, багато дворів. Але ще не було випадку, щоб кому-небудь з хворих, які зверталися до Тереня за допомогою вдень чи вночі, він відмовив. Гримить про нього слава на весь район, і цю славу, загальну повагу і любов народу завоював комуніст Терень чесною, самовідданою працею.

Македониха з Олімпіадою відпочили на лавочці. І треба ж було Трохиму Івановичу пройти повз них. Побачивши дружину, він кілька секунд дивився на неї, але, не сказавши ні слова, пішов собі далі. Тільки надвечір Олімпіада повернулася додому. Вона дуже була рада, що не застала вдома ні чоловіка, ні дітей. Спати лягла рано, не чула, коли повернувся Трохим Іванович. Де він був — невідомо. Він давно вже ис розповідає їй про свої справи. Але Олімпіада знала: кожної ночі, вставши з ліжка, Трохим виходив до світлиці, діставав скриньку, ховав срібло, вторговане від продажу цигарок. Олімпіада знала, що там же, у світлиці, зберігається в нього ще одна завітна скринька, із золотом. Де саме вона схована — того ніхто не знав. Часто, прокинувшись серед ночі, не засвічуючи лампи, він, мов злодій, проникав у світлицю і, надійно закрившись там, виймав з тайника свій скарб. Тремтячими руками відкривав скриньку і кілька секунд, затаївши дух, дивився па метал, зібраний ним за багато років. Потім бережно, із справжньою насолодою, брав у руки монети, починав лічити. Згорблений, в одній білизні, він нагадував у такі хвилини божевільного.

Трохим Іванович боявся дружини, боявся дітей. Недовірливий і обережний, не звіряючись ні на кого, він жив у своєму власному будинкові неспокійно, переслідуваний вічними побоюваннями і страхом, що Олімпіада чи діти можуть простежити і забрати золото.

Особливо ж турбував його старший син, який своїм марнотратством нагадував покійного Олександра. Він так само вимагав грошей, і коли батько йому відмовляв, між ними відбувалися досить неприємні розмови, які найчастіше закінчувались сваркою.

Ображений грубістю сина, Трохим Іванович кричав на нього, тупав ногами, погрожував вигнати з дому.

— Попробуй вижени,— говорив зухвало син, і його очі світилися злобою.

— Геть, мерзотнику! Щоб духу твого не було! В твої роки я вже сам гроші заробляв, а ти хочеш жити паразитом? З батька тягнеш? Батько не дійна корова... Запам'ятай! Так! І більше не смій... Зрозумів?.. Не смій більше просити в мене грошей!

Син не поспішаючи виходив з кімнати, насвистуючи пісеньку, а схвильований батько довго не міг потім заспокоїтись.

Сьогодні вранці повторилася така ж сцена, і Трохим Іванович цілий день відчував у собі якесь тривожне занепокоєння. Діждавшись ночі, він тихенько пройшов до світлиці, зачинився там. Насувалась гроза. Перед вікнами шуміли дерева, спалахували короткі блискавки.

Трохиму Івановичу здалося, що хтось добирається до його завітної скриньки. Ця несподівана підозра так вразила його, що він не в силі був поворухнутися, а тільки хапав ротом повітря, нагадуючи викинуту на берег рибу. Серце його стис-лося в передчутті якоїсь неминучої страшної біди.

Тремтячими руками відкрив потайний ящик, полегшено зітхнув. Все стояло на своєму місці. "Так і померти можна... у кого слабе серце. А мені здалося..."

Він витер на лобі холодний піт, з приємністю відпочиваючи від пережитого тільки що потрясіння. Але раптом, як блискавка, в його голові промайнула думка:

"Що ж я сиджу? Може..."

Наче гострий ніж всунули йому в серце. З рук випала скринька, не задзвенівши жодною монетою.

— Убили... Вбили! — прошепотів він.

Широко розкритими очима дивився перед собою, але нічого не бачив, нічого не помічав, приголомшений несподіваним ударом. Сміх душив бакалійника, нервовий, істеричний сміх, що перейшов у ридання. Не вірячи своїм очам, він підняв скриньку, тремтячою рукою обмацував спорожніле днище, ще раз переконуючись, що це не сон. Потім раптом зашипів: