Загув майдан.
— Як? Тереня вішати? За віщо? Молодий... Кого він скривдив? Кого пограбував?
— Це Софія так розпорядилась. її робота. З білогвардійцями вона заодно.
— Не допустимо... Не дозволимо таких людей страчувати.
Стволи гвинтівок жахали й стримували слободян, які пильно стежили за кожним рухом смертників. Терень, хоч і стояв уже на ешафоті, але навіть у цю останню хвилину не вірив у смерть. Невже оце море співчуваючих йому людей дозволить надіти петлю на шию, щоб уже ніколи більше він, Терень, не побачив ні своїх бойових товаришів, ні ясного сонця!
Терень був блідий. Очі його стали зіркими, як ніколи. На обличчях озброєних денікінців він помітив тривожну напруженість, навіть страх. Адже слободяни могли в якусь мить зім'яти, обеззброїти їх і потім жорстоко розправитись з ними. Тому в багатьох солдатів тремтіли руки, і вони нетерпляче позирали на ката, який чомусь зволікав із стратою.
Дзвонар перестав бити на сполох, але залишився на дзвіниці. Над позолоченим хрестом кружляла галич, і чимсь мирним повіяло від пташиного крику, що нагадав Тереню дитинство.
"Навіщо вони мені зараз, галки",— подумав він і, одвернувшись від церкви, знову озирнув майдан, який загув з новою силою.
На ешафотний поміст кат тягнув столяра Македона, але той, відсторонивши його руку, сказав:
— Не чіпай. Я сам...
Хитаючись, він зійшов туди сам і став поруч Тереня.
— Чого зволікаєш? — почувся раптом з натовпу голос Лук'яна Безсалого.— Вішай їх, бандитів!
Але кат, як і раніше, лишався байдужим до всього, бо чекав полковника Бабенка, який мав прочитати вирок і передати потім смертників для страти.
Вимога Лук'яна Безсалого викликала неймовірне обурення слободян. Але особливу лють викликала вона в Тереня. Наче батогом стьобнув його Лук'ян, і юнак, забувши в цю хвилину про страту, підвів голову, безстрашним і гордим поглядом озирнув майдан, і ного молодий, дзвінкий голос гасив людський гамір, як вода гасить вогонь.
— Ви чули, товариші слободяни, всі чули, як обізвав нас бандитами оцей куркуль, запеклий ворог Радянської влади. Ми не бандити. Ми не вбиваємо, не грабуємо народ, а захищаємо його і боремось за те, щоб трудові люди були вільними і щоб у них було щастя. Ось за що ми боремось. І ніколи в світі не зігнуть нас багачі, а ми їх будемо винищувати, як погане зілля на городах, бо це не люди,— це гадюче кодло, яке пригнічує нас, душить, заважає нам жити. Нас, простих бідних людей, більше, аніж їх, багачів. І ми все одно їх переможемо. Нехай не радіють вороги з нашої загибелі, бо, коли нас не буде, на наше місце стануть сотні й тисячі нових борців за праве діло, за рідну Радянську владу, за народне щастя й волю. Товариші слободяни, не давайте багачам пощади! Вони такі ж наші смертельні вороги, як і денікінці. Це ж Лук'ян видав мене контррозвідці, а ви всі знаєте: там замучили діда Михея. Там катували Андрія Степановича Македона. Ось він ледве тримається на ногах. Товариші! Хай розв'яжуть мені руки, і я покажу вам спину... Ви побачите самі, як мордували вони мене гарячим залізом, щоб я сказав, де стоять частини Червоної Армії, де розташувався наш партизанський загін. Не сказав я їм... і не скажу... Але хай знають недолюдки погані, що Червона Армія сильна і могутня. І вже не за горами той день, коли вона разом з нашими партизанами розгромить ворогів революції, принесе народові волю і червоний прапор знову майорітиме...
Загомоніла тепер куркульня, підтримана торговцями:
— Що таке? Це ж нахабство!
— Неподобство! Куди він вийшов: на ешафот чи на більшовицьку трибуну?
— Кінчати з ним треба... Кінчати!..
Але крики цієї групки вороже настроєних і злобних людей потопали в грізному гулі народного обурення:
— Не заважайте йому!
— Хай говорить...
— Громи їх, Тереню, глуши!
Терень старався підшукувати саме ті слова, які йому доводилося чути не раз у виступах більшовика Артема Черкащина. Поруч стояв Андрій Степанович. В очах його світився холодний спокій і непереборне бажання в ці останні хвилини життя сказати трудовому народу:
"Товариші! Близький час звільнення. І як би не шаленіли вороги, їм все одно не зламати народу, що прагне волі. Всі, як один, підіймайтеся на боротьбу з біляками, допомагайте Червоній Армії, допомагайте партизанам!"
Та, на жаль, нічого не міг сказати столяр Македон своїм простудженим і слабким голосом, тому він, звертаючись до Тереня, прохав:
— Говори, синку, говори... Нехай слухає тебе народ... Терень іще сміливіше, ще з більшим запалом продовжував:
— Вороги задушать нас петлею, але не задушити їм революції, не знищити Радянської влади, так само, як не можна зупинити схід сонця. Дні ворогів лічені. На них чекає неминуча розплата.
— Досить! — вигукнув оскаженілий прапорщик Давидеико, стискаючи в руці пістолет, захлинаючись від гніву й злоби, що клекотіла в ньому.— Наказую... Негайно... Кінчати!
— Без вироку? — байдуже спитав кат.
— Так!
— ...І страшний буде народний гнів. Нікуди їм від нього не втекти. Хай живе партія більшовиків і її вождь Володимир Ілліч Ленін! Хай живе Червона...
Сильні руки ката звично й уміло накинули на голову Тереня парусиновий мішок. Такий же мішок напнув вій і на Македона.
У натовпі пролунав одчайдушний жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте їх!
І Македониха кинулась до чоловіка.
Добігти до ешафота вона не встигла. Ударом приклада де-нікінець звалив її на землю, але не можна вже було стримати натовпу, який рушив лавиною на виручку смертникам, ламаючи солдатські ряди. Не можна було заглушити грізних вигуків обуреної до країв бідноти:
— Зажди, кате! Зажди!..
— Не займай їх, інакше буде й тобі смерть...
— Вогонь! — почулася різка команда офіцера. Кілька застережливих пострілів одігнали людей, що ринули було до ешафота.
І тоді всі побачили жінку, одягнену в чернечу одежу. Це була Олімпіада. її спинив солдат лютим окриком:
— Куди? Назад!
— Мені туди,— повела вона рукою в бік шибениці.
— Що треба? Жени! — наказав Давидеико, який тремтів від страху та люті.
— Я прошу вас, пане офіцер, не вішати цих людей. Андрія Степановича Македона знає вся слобода і Тереня теж знає. Вони хороші люди. Звільніть їх. Прошу вас...