— Трибунал доручив мені взяти твоє серце.
Софія стоїть над безоднею. їй хочеться закричати, але голосу в неї нема. Вона поривається бігти, але Яків затримує її. Над лісом проноситься ураган. Починають шуміти дерева, передвіщаючи грозу.
— Зжалься наді мною... Не губи... Якове!
Під ногами в неї обвалюється раптом шар землі, і Софія летить у провалля, але хапається за оголений корінь схиленого дерева. Вона звертається за допомогою до Якова, а він немовби й не чує її одчайдушного благання, а буря стає все лютішою. Над головою Софії тріщить дерево. Ось-ось воно впаде, зламане вітром, і тоді вже ніщо не врятує її від загибелі... Неминуча смерть жде її на дні глибокого й темного яру.
— Якове, врятуй мене, врятуй...
Він з'явився на краю безодні, суворо дивиться на неї, і Софія раптом бачить: в його руках б'ється її живе, облите кров'ю серце.
— Віддай... віддай...— кричить вона, з жахом помічаючи, що дерево починає хилитися все більше, більше. Осі? уже зверху падають на неї грудки землі. Ось зараз обвалиться важкий пласт, і тоді вона разом з деревом полетить униз. Але Софія не хоче думати про небезпеку, що їй загрожує. Вся її увага прикована зараз до живого серця.
— Віддай мені, віддай!..
І він кинув його, як кидають зголоднілим собакам обгризену кістку, але Софія не піймала. Вона почула тільки, як на дні яру, глухо вдарившись об землю, воно жалібно застогнало. Так, так, Софія чула той останній стогін і зрозуміла — вирване з її грудей серце більше не житиме па світі. Обвалився грунт, полетіло в безодню звалене бурею дерево, і Софія, дико скрикнувши, прокинулась.
"Боже мій, який сон, який страшний сон привидівся мені!"
Вона не могла вже заснути, хоч надворі було ще темно. У кімнаті Софія сама. Перед образами жевріє лампада, освітлюючи божу матір з немовлям на руках. Чути одноманітні удари маятника.
Крізь шибки вікон добре видно ущерблений місяць. Софія, не відриваючись, дивиться на нього, а в пам'яті до найдрібні-ших деталей постає кошмарний сон.
Софія прислухається. Може, в Троїцькій, а може, і в Ми-кольській церкві дзвонять до ранньої. Одноманітне гудіння дзвонів заспокоює, нагадує дитинство.
Вставши, бувало, ось у такий час, вона вмивалася і потім разом із старшим братом ішла до церкви.
Трохим Іванович намагався уникати попа, що ходив у суботній день до багачів освячувати паски. Для Трохима це зайві витрати, та й задоволення ніякого, тому він сам брав велику емальовану миску, ставив паску, щедро намащену зверху розчином цукру та яєчного білка, посипану пофарбованим у різні кольори пшоном; клав туди ж окорок, ковбаси, крашанки, все це ув'язував у чистий рушник і, перехрестившись до ікон, вирушав до ранньої. Трохим Іванович купував у церкві дешеву свічку, ставив її перед кіотом Миколая-угодника і, дивлячись на засвітлені люстри, побожно слухав співи церковного хору, які не тільки любив усією душею, але й розумів, як справжній знавець мистецтва.
Софія ж цей час перебувала в церковній огорожі, оберігаючи великодню їжу.
Там не раз зустрічалася вона з Яковом. Він приходив до ранньої разом з своїм батьком і так само залишався в огорожі, чекаючи, поки батько вийде йому на зміну. На Якові у дванадесяті празники Софія завжди помічала яку-небудь обнову: сорочку, черевики або новий картузик.
Згадка про Якова знову воскресила в її пам'яті страшний сон — вирване з грудей живе серце. "Ну до чого б цей сон? — думала вона.— Адже Якова в слободі нема, і невідомо, де він зараз перебуває. Та, мабуть, і забув він уже про мене, як забула про нього я".
Але Софія тут же піймала себе на неправдивій думці. Ні, не забула вона Якова Македона. І коли б мала можливість, вона сама б тепер вирвала в нього серце, безжалісно розтоптала б його ногами.
Але злість її швидко вгасала. До пайдрібпіших моментів пригадувалися дні і вечори, проведені з Яковом. Скільки щастя й радості світилося тоді в його очах. Якими задушевними були його слова, коли говорив він їй про свою любов. Як гаряче він цілував і голубив її, кохану, найдорожчу для нього в світі дівчину... Ні, не можна забути юність і все те прекрасне, що лишилося в її душі на все життя.
— Господи,— шепоче Софія,— я сама себе не розумію.— 1 вона, намагаючись позбутися цих думок і спогадів, знову прислухалась до передзвонів, далеких і сумовитих, що проникали в її кімнату.
"Де він тепер? Чи хоч зрідка згадує про мене? Адже він любив мене, любив..."
Софія дивиться на ікону, що відсвічує позолотою багета, на синенький вогник лампади, потім знову її погляд привертає до себе ущерблений місяць.
Туга...
Вона підступає до неї завжди непомітно, здавлюючи груди. Хочеться плакати від жалю за втраченою молодістю, що її ніколи вже не повернеш. І Софія плаче. Обнявши теплими руками подушку, вона лежить, немовби скам'яніла. У вікно світить місяць, блищить під його промінням краєчок дзеркала, байдуже дивиться з ікони божа матір, освітлена синім мерехтливим вогником лампади. А до кімнати вриваються дзвони, тривожать душу багатої вдови чимсь нерозгаданим, далеким і безповоротним, як юність.
Ніхто не бачить її сліз. Ніхто не знає, як тяжко в неї на серці.
"А може, я і сама себе не знаю... Чому ж мені так боляче зараз і тоскно, чому?"
Тремтить оголене плече. Софії невимовно шкода себе. Минають кращі роки, минає безрадісна молодість день за днем. Не повернути її, не догнати її потім навіть на бистрій тройці. І знову перед очима постає образ Якова, і знову давня мрія — мати від нього дитину — німою, солодкою хвилею підкочується до серця. З якою любов'ю й ніжністю вона ростила б дорогого їй синочка або донечку, карооку смугляночку, схожу на батька.
Життя для Софії сповнилось би тоді змісту, справжньої людської радості, тихого, спокійного щастя.
Але вона знала: давнім її мріям не судилося здійснитись. І від цього люта журба стискає їй серце. А дзвони стають все виразнішими, владно нагадують про Великдень, тривожать Со-фіїну.душу, будять спогади з минулого, що його вже не повернути ніколи.
Застогнала Софія. В цьому стогоні були відчай, жагуча туга, біль. Так плаче дівчина, втрачаючи назавжди свого судженого. Так побивається мати, проводжаючи на кладовище єдиного сина. Так ридає вигнана з дому покритка, якій немає куди прихилити голову. Це не стогін, а крик зраненої душі. Нічим його не заспокоїти, не зупинити.