— Що значить умілі руки! Яку церкву спорудив!
— Не споруджував би я цієї церкви, діду, коли б вона не потрібна була нашим синам. Якийсь план у них є, та хто знає, чи пощастить його здійснити. Ось ходжу, думаю про них... Не спиться.
— Я теж не сплю. За Тереня турбуюсь. Молодий він ще, гарячий.
Македон пішов з дідом до криниці, витягнув відро води, приніс майже до Михсєвого двору.
— Спасибі тобі, Андрію. Вода в хаті буде. Адже без неї ані чаю зігріти, пі кулешу зварити... Спасибі... Тут уже я і сам донесу.— Його згорблена постать зникла за хвірткою. Пішов додому і Македон. Не вечеряючи, ліг на дивані. Пробила година ночі, друга і третя, а він все ще ніяк не міг заснути. Тільки заплющував очі, як одразу ж починали ввижатися йому кошмари. Один з них особливо вразив Македона. Він побачив вершників, що мчали з лісу, і зрозумів — це партизани. Його увагу привернув до себе вороний, дуже швидкий і сильний кінь, нещадно гнаний досвідченим вершником. Македон, придивившись, пізнав Якова. Він чомусь був без шапки. Чорний чуб його метався на вітрі. Немов буря, мчав син, хоч ніде нікого не було видно, тільки спереду на білій рівнині маячила Йордань, прикрашена соснами. Але хто це з'явився там? Хто ховається за молодою сосонкою?
Столяр, придивившись пильніше, пізнає Олександра Безса-лого.
— Стій, сину, стій! — кричить Македон, розгадавши злий намір гайдамацького хорунжого. З усіх сил намагається бігти, але відчуває, як у нього підкошуються ноги. Не встигне попередити, не встигне, бо Яків уже наближається до рясної сосонки, не помічаючи спрямованого на нього револьвера.
— Спинися, сину!.. Спинись!..
Та в цю мить лунає постріл, і Яків падає на сніг, обагряючи його кров'ю.
— Якове! Сину мій! — розпачливо вигукує Македон і прокидається.
В кімнаті було тихо. Перед іконами тьмяно блимав вогник лампади. Македон встав, закурив.
— І тобі не спиться? — почув він голос Варвари.
Добре розуміючи її настрій і тривогу, він не став розповідати про страшний сон. Навіщо зайвий раз хвилювати дружину?
Курив мовчки. До світанку було далеко.
— Що буде? Ой, що ж воно буде з ними, рідними соколятами?
— Ти, старенька, ось що... Ти спи... Не думай про це.
— Я — мати... чи можу ж я не думати про Якова? Думаю, з самого вечора думаю, і думки все нехороші... Боюсь...
У кімнаті знову стало тихо. Блищало під місяцем вікно, розмальоване візерунками, муркотів кіт, розлігшись на теплій лежанці.
— Допитувавсь у мене отець Віталій, куди пішли з слободи солдати та молодь.
— А навіщо це йому?
— Як навіщо? Не богові, звичайно, такі відомості потрібні. У багачів він та у влади немов той розвідник. Скільки народу вже ним загублено! Буває, на сповідь прийде до нього молодиця чи якась бабуся,— випитає у них навіть те, що й бога не стосується, а потім, дивись — забрали людину, б'ють, терзають, садять до в'язниці... Багато ця наволоч у попівській рясі погубила хороших людей.
— Може, й брешуть таке на батюшку.
— Не брешуть. Точно знаю... Сам я з потерпілими людьми мав розмову. Вони брехати не стануть. Та й нема чого брехати.
У Македонових руках дотлівав вогник цигарки. Кинувши недокурок на долівку, він старанно розтер його п'ятою, ліг знову. Але Македониха чула — Андрій Степанович не спав.
— Або завтра, або вже потім довго доведеться ждати,— промовив він, відповідаючи на якісь свої думки.
Македониха спитала з явною тривогою в голосі:
— Це ж ти про що, Андрію?
Але чоловік нічого їй не відповів, лежав із заплющеними очима.
"Мабуть, уві сні що-небудь примарилось",— подумала вона і, одвернувшись до стіни, заснула.
Пробило п'ять годин. Місяць світив так само яскраво, як і раніше. Звідкись з'явилася на долівці миша, схопила скоринку, але не встигла шмигнути під скриню, як її догнав спритний кіт.
45
До церкви ні Македон, ні Македониха не пішли. Варвара, за старовинним звичаєм, дістала крейду, позначила хрестиками всю домашню обстановку, вікна, двері і навіть ікони. Такі ж крейдяні хрестики з'явилися згодом на воротях і на хвіртці.
Македон сидів біля грубки, підкладав дрова, грів руки.
Встав він сьогодні рано і курив так багато, що від тютюнового диму кімнатне повітря стало сизим.
Дзвонили до обідні. Сьогодні з усіх п'яти церков люди "хресним ходом" підуть до Йордані.
Македон уже кілька разів виходив за ворота. Народу ставало дедалі більше. Крім слобідських, прибували селяни з сусідніх сіл та хуторів часом цілими родинами.
Мороз був водохресний, і, щоб хоч трохи зігрітися, люди розкладали просто на снігу багаття.
Малих дітей вели чи несли на руках до найближчих хат, де гостинні хазяї охоче надавали їм притулок. Македониха теж взяла до своєї хати двійко хлоп'ят, одягнених у старенькі пальтечка, взутих у приношені валянки. Мороз боляче щипав кінчики пальців, і хлоп'ята ледве стримували сльози.
Македониха посадила їх біля грубки, стежила за ними, намагалась позбутися чорних думок, що не давали спокою. Але тривога її зростала з кожною годиною. То здавалося, що дуже довго не повертається Македон, і вона, залишивши малят, виходила його розшукувати.
— І чого ти так боїшся за мене? Нікуди я не дінусь. Все буде гаразд. А ти б ось іще дівчинку взяла до хати погрітися. Бачиш, як вона змерзла. Звідки ти, дівчинко?
— Стригунівська.
— А де ж твій тато?
— У мене тата немає. На війні забили германці, а ми тільки з мамою сюди приїхали... Он туди мама пішла,— повела дівчинка рукою в напрямі річки.
Задзвонили у всіх п'ятьох церквах. Хоч не видно ще процесії "хресного ходу", але в морозяному повітрі виразно чути зведений хор.
— Ідуть... ідуть...
Гриміли чайники, відра, пляшки. Всі дивилися на той бік річки. Звідти повинна була з'явитися процесія. Батьки підіймали на руках своїх дітей.
— Ідуть! Дивіться, ідуть...
На березі стояв Македон, стежив за тим, як тисячі людей звернули в невеличку вулицю, обсаджену вербами, і, заповнивши її, вийшли незабаром на річковий простір. Над головами парафіян погойдувались святкові корогви, хрести, оповиті вишиваними рушниками. Багато віруючих несли ікони, простуючи слідом за священиками і патлатими дияконами.
Живий потік, все більше розливаючись в ширину, кільцем охоплював Йордань. Співав зведений хор. Серед крижаних колон вівтаря мелькали ризи. З кадил струменів пахучий димок ладану. Щільною стіною навколо сосонок стояв народ, а до Йордані все ще з'їжджалися селяни з ближніх хуторів та селищ. Кожні сани Македон уважно оглядав, і кожного разу чомусь у нього завмирало серце, коли він бачив людину в солдатській формі.