Гробниці Атуану

Сторінка 2 з 38

Урсула Ле Гуїн

Дівчинка звелася з колін і важко рушила сходами вниз. Коли мала зійшла до підніжжя тронного п'єдесталу, дві високі жриці накинули на неї чорну мантію з відлогою. А відтак знову розвернули дівчинку обличчям до сходів і заголосили хором:

— О Безіменні, лише вам належатиме ця дівчинка, народжена воістину безіменною! Прийміть у дар її життя, заопікуйтеся літами, які судилося прожити цій істоті, і нехай її смерть стане й вашою смертю. Візьміть її! Не відкидайте цей дарунок! Поглиньте її!

Решта жриць пронизливим відлунням підхопили це благання:

— Поглиньте! Поглиньте!

Дівчинка стояла незрушно, вряди-годи позираючи з-під чорної відлоги на трон, запорошений пилюкою, загиджений павутинням і совиним послідом. Грубий шар пилу вкривав горішні три сходинки, що нависали над дерев'яним жолобом, перед яким щойно колінкувала дівчинка. По суті, цих східців уже навіть не було видно під злежаною віковічною пилюкою — адже досі ще жоден смертний не наважувався піднятися вище до підніжжя трону.

— Поглинута! Поглинута! — не вгавав хор жриць.

Раптом знову озвався барабан — тепер його гупання стало значно жвавішим. М'яко ступаючи по холодній підлозі, процесія мовчки рушила до виходу, назустріч промінню вранішнього сонця. Босоноге дівча у чорній мантії дріботіло між двома жрицями. Коли дорогу малій перетнув косий сонячний промінь, що вдерся до зали крізь дірку в даху, вона навіть не підвела голови...

Біля величезних, відчинених навстіж дверей стояла варта. Колона жінок у чорних шатах вийшла надвір. Від свіжого ранкового вітру ще й досі перехоплювало подих, хоча сонце дедалі вище спиналося над обрієм — його прозоре сяйво вже визолотило фасад Тронної Зали та далекі гори, що виднілися на заході. Решта споруд міста, розташованого у глибоких виярках серед горбів, іще ховалися у червоних досвітніх сутінках. Лише неподалік тьмяно виблискували у світанковому промінні куполи Храму Богобратів, який увінчував сусідню гору.

Чорна процесія врочисто рушила вниз, до підніжжя Могильного пагорба. Жриці стиха завели одноманітну старовинну пісню, раз у раз на різні лади повторюючи одне-єдине слово, котре вже давно втратило будь-який сенс — як, скажімо, дороговказ на узбіччі пустельного, забутого людьми шляху. Але такою була традиція — сьогодні, у день Відродження Жриці, це тихе і монотонне жіноче квиління мало тривати аж до заходу сонця.

Зрештою, зі святом Відродження тут завжди було пов'язано чимало вірувань і звичаїв. Учасниці чорної процесії, знемагаючи від голоду і спраги, цілісінький день ходили від храму до храму, переводячи дівчинку з однієї зали до іншої. І скрізь мала, у якої теж іще й ріски в роті не було, мусила брати участь у різних обрядах і ритуалах: в одному місці їй на язик поклали щіпочку солі, у другому — наказали стати навколішки, повернувшись обличчям на захід, а тоді срібними ножицями зістригли з голови кілька пасемець волосся та намастили коси духмяним зіллям. У третьому храмі дівчинку завели за вівтар і поклали долілиць на чорну мармурову плиту — там вона пролежала майже півгодини, дослухаючись до пронизливого голосіння жриць, які оплакували мертвих...

Коли на небосхилі висіялися перші зірки, малу привели до занедбаного будинку, який упродовж кількох років стояв пусткою. Жриці відімкнули двері і провели дівчинку до похмурого покою, у якому віддавна тримався застояний, недобрий дух смерті. Кімната виявилася доволі тісною; крім того, тут не було вікон — загалом приміщення вельми нагадувало колодязь (це враження посилювала ще й понадміру висока стеля, що нависала над вузькими стінами). Жінки допомогли малій роздягнутися і лягти у ліжко, застелене овечою шкурою, а відтак мовчки пішли собі геть, залишивши дитину саму в темній кімнаті.

Не заплющуючи очей, дівчинка непорушно лежала на високому ложі. Відтоді, як жриці залишили її наодинці з темрявою, минуло вже досить багато часу. Аж раптом на нерівній стіні кімнати сахнулася неоковирна тінь — хтось навшпиньки йшов коридором, прикриваючи долонею свічку. А за мить до її вух долинув шепіт:

— Тенар, ти тут?

Дівчинка не відповіла. З-за одвірка з'явилася чудернацька голова — жовтувата і гуляста, як добре вимита картоплина. Та й крихітні темні очі голомозого чоловіка також чимось нагадували вічка картоплі. Тонкогубий рот скидався на щілину під маленьким кирпатим носом, що ховався між пухкими щоками.

— Тенар, моя маленька бджілко, ось де ти! — скрипучий голос товстуна був по-жіночому високим і пронизливим.

— Я не повинен був заходити сюди, адже моє місце — за дверима, на сходах... Але дуже вже кортіло дізнатися, як почувається після такого важкого дня моя маленька Тенар? Моя крихітна бідолашна бджілка...

Чоловік тихо підійшов до малої і погладив її по голові, немов намагаючись відкинути з чола пасмо волосся.

— Я більше не Тенар, — сказала дівчинка, дивлячись йому просто у вічі.

Чоловік відсмикнув руку і на якусь мить завмер.

— Так, — пошепки промовив він за хвилю. — Я знаю. Знаю. Тепер ти — Поглинута. Але я...

Дівчинка мовчала.

— Сьогодні у моєї крихітки був нелегкий день, — ухильно промимрив товстун. Вогник свічки мерехтів у його дужій руці.

— Манане, тобі не можна приходити сюди!

— Авжеж, я знаю. Мені не можна... Гаразд, на добраніч, крихітко! Не буду тобі заважати...

Манан повагом повернувся і вийшов геть. Високі стіни келії знову поринули в темряву. Дівчинка лежала горілиць, дивлячись у стелю і поступово усвідомлюючи, що в неї більше нема власного імені. Тепер вона — Арха, а це означає "поглинута".

СТІНА НАВКОЛО ГРОБНИЦЬ

Підростаючи, Арха майже зовсім розгубила дитячі спогади про матір. Щоправда, дівчинка, по суті, навіть достеменно не розуміла, що саме вона втрачає. Тепер головним для неї стало усвідомлення того, що вона належить Гробницям, що так було і має бути завжди. Лише іноді, кинувши погляд на далекі гори, скупані у промінні призахідного сонця, дівчинка невиразно пригадувала родинне вогнище, яке палало таким самим жовтогарячим полум'ям бозна-скільки років тому. Зазвичай у цю мить вона згадувала і те, як її, ще зовсім крихітну, брала на руки лагідна білява жінка — цей спомин змушував Арху ніяковіти, адже тепер до неї здебільшого не наважувалися навіть доторкнутися. А ще в її пам'яті оживав приємний запах щойно вимитого у відварі шавлії ясного, наче призахідне небо, волосся... Але все це було так давно!