— Розумію, товаришу командир полку! — весело гукнув Гришка, а в оченятах його блиснув щасливий вогник: ще б пак не зрозуміти!
Через п'ять хвилин Гришка, вбравшись у якесь лахміття, із скринькою ірисок простував по залізничній колії.
Вже проминув він ліщину, де були останні червоні пости, і вийшов на поле. Здалеку бовваніла кількома тополями й високою водокачкою станція.
Гришка рішуче звернув з колії і пішов полем. Він знав, що треба робити. На станції Гришка продаватиме іриски й непомітно огляне ворожі сили. Гришка глянув на свою скриньку. Смачні іриски виблискували проти — сонця й непереможно вабили, Гришка не витримав і поклав одну в рот. Коли вона розтанула, Гришці закортіло з'їсти ще. Він простягнув уже руку, але спам'ятався: сором! Треба ж продавати їх.
Він прискорив кроки, коли раптом з-за кущів грубий голос:
— Стій! Ти хто?
Гришка побачив смагляве обличчя з синіми погонами, а потім з-за куща вилізло ще двоє.
— Ти хто? — сердито перепитав, підходячи до Гришки, перший.
Гострий холодок пронизав Грищині груди й шпигнув поза спиною. Та Гришка не виказав себе:
— Я — стрілочників. Торгувати — на станцію... Смаглявий нахилився до скриньки, взяв дві іриски й
проковтнув. Гришка умисно сльозливо заверещав:
— Дядю, а гроші? Дядю, заплатіть!..
— Ану, котись! — Смаглявий торснув його ногою, і Гришка, хлипаючи, поволі подався геть. Коли пост лишився далеко позаду, Гришка щодуху побіг до станції.
Перша небезпека минула, і тепер надходить саме лихо. Ще здалека він побачив на колії зеленуватий панцирник, що злегка пихкав і чатував на ворога. Далі потягнулися довгі, безконечні валки вагонів, станційні будівлі.
Гришка поминув водокачку і вийшов на перон. Тут було людно. Скрізь стояли, сиділи й лежали солдати, прогулювались офіцери, сновигали санітари, сестри-жалібниці, але між ними, окрім двох-трьох залізничників, не було жодного цивільного.
— Сочный, молочный ирис! — загукав несподівано Грищин голосок, і це мимоволі привертало до нього загальну увагу. До нього підходили, купували, глузували з нього, а Гришка гасав по перону, і його голосок лунав з різних кінців.
— Сочный, молочный...
Він уже продав зо два десятки і встиг помітити, що за станцією стоїть другий панцирник; з товарних вагонів виглядали солдати.
— Сочный, молочный ирис! Ирис! — Він перелічив вагони, та треба було дізнатися ще про гармати. Гришка звернув з перону. А чому це той білявий з тоненькими вусиками офіцер так пильнує за Гришкою? Може, іриску купити доче? — Ирис! Сочный...— Гришка обернувся назад. Офіцер дивиться на нього. Гришка прислухався до свого голосу, йому стало боязко: він сам серед сотень денікінців. Гришці здалося, що за ним усі стежать і ось-ось... Та ні! Це так тільки здається. Гришка сердито вилаяв себе: "От іще, заєць полохливий! Чого ж лякатися? А може, таки справді стежать?.."
Гришка обернувся й знову побачив пильні очі білявого офіцера. На цей раз офіцер ще здалека крикнув: "Стій!" — і прудкими кроками підійшов до Гришки.
— За мною! — він смикнув Гришку за рукав і повів до станції.
Гришка намагався удавати безневинного "пацана":
— Дядю, пустіть! Мені продавати треба... їй-бо! Пустіть!
Офіцер мовчки вів його до коменданта.
Перед комендантськими дверима Гришка відчув, що справа його кепська. Він насупився й мовчки ввійшов до кімнати. Холодом війнуло на нього від чужої обстанови й грізного, гладкого офіцера, що сидів коло столу за паперами.
Білявий офіцер щось прошепотів йому на вухо; той суворо глянув з-під буйних брів на Гришку й басом гримнув:
— Ти відкіля? Чого ти тут швендяєш, га?
— Я цукерки продаю... тутешній...— тихо відповів Гришка.
Комендант стукнув кулаком по столі:
— Брешеш! Відкіля ти?
— Стрілочників... батько там, у будці... Я...— шепотів Гришка.
Комендант гукнув на чеченця:
— Розв'яжи йому язика!
Тільки-но Гришка обернувся, щоб глянути на чеченця, як в очах йому мигнув нагай і боляче оперезав спину. Ноги підкосились, здригнули руки й випустили додолу скриньку. Іриски, мов камінці, розсипались по підлозі. — — Так хто тебе послав сюди? Ну?! — нахилився до нього з-за столу комендант.
Чеченець ще раз замахнувся, і Гришка поточився додолу. Та він не скаже. Нічого їм не скаже! Він буде терпіти до кінця. Хіба він може зрадити тих? Своїх?..
— Мовчиш?
Гришка хрипло сказав:
— Пустіть...
Нагай розрізав лахміття й прилип до самого тіла. Дужче, дужче... Гришка вже нічого не пам'ятав. З губи йому капала на підборіддя кров, стікала за комір, і було там щось вогке й тепле...
Була густа темрява й тиша, коли Гришка розплющив очі. Він ворухнувся, але в ту ж мить застогнав. Тіло пекло з усіх боків, мов опечене. Перемагаючи біль, Гришка підвівся і почав мацати коло себе. Тут були нагромаджені якісь діжки, полумиски, горщики, лахміття.
"Де це я?"— спитав себе Гришка й силкувався пригадати. В тумані своєї пам'яті він побачив тільки суворе комендантове обличчя, посвист нагая і... далі було темно.
"Це чи не комора яка?" — напружував свої очі Гришка. Він помацки ступив кілька кроків. Ніби двері? Так, так — двері. Але їх замкнено. Гришка штовхнув їх, але даремно: двері не піддавались.
"Що ж його робити?"— Гришка ступив назад і раптом помітив шматочок зоряного неба. Віконце! Він скочив до нього, та воно було замале — чи ж пролізеш? От якби з луткою його вийняти, тоді напевно проліз би... Гришка почав пригадувати, і ось знову, наче живе, гримнуло: "Хто тебе послав?!" Ох, та Гришка ж був у розвідці. Там ждуть його і звісток від нього. Він у полоні. Але як же вилізти? Треба ж якомога швидше доповісти про все, що він бачив! З одчаю Гришка схопив руками лутку віконечка, і — яке щастя! — спорохнявіле дерево легко подалось, і десь на землю брязнуло скло. Гришка завмер. Знову стихло, тільки від станції долітав легкий гомін. Гришка нишком одсунув лутку й наполіг на дошку. Вона заскрипіла, відсунулась. Ставши на діжку, Гришка виглянув у віконечко. Стрибати було низько. Тепер він з певністю відсунув ще дошку й ногами наперед виліз через дірку, де було віконце. Так легко й приємно стукнулись його ноги об свіжу землю, і Гришка полегшено зітхнув, а потім прислухався. Знову було тихо, тільки на станції блимали вогники; в пітьмі виринали людські постаті. Гришка тихенько перейшов вуличку, попід парканом шмигнув через провулок і опинився в полі.